Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

цю людину вона мусила врятувати.

Дід казав їй, що такого робити не можна. Але що він там знає? Він і не жив ніколи.

Блерт Віддави був гітарним майстром. Це була тиха і вдячна робота. Разом із учнем, Ґіббссоном[22], вони могли виготовити пристойний інструмент за п’ять днів, якщо деревина була придатна до використання й добре відлежалася. Він був совісним майстром, який багато років вклав у ремесло й створював інструменти одного виду, хоча сам видатного хисту до гри не мав.

За його досвідом, гітаристи поділялися на три типи. Були ті, кого він вважав справжніми музикантами, — вони грали в опері чи у малих приватних оркестрах. Ще були музиканти-народники, які погано грали, але це ще було так-сяк, бо й співали вони теж переважно не дуже. А ще були — як би їх назвати — трубадури й інші смаглявчики, які вважають, що гітара — це щось типу троянди в зубах, чи коробки цукерок, чи запасної пари шкарпеток — коротше кажучи, чергова зброя у війні статей. Ці останні навіть грати не вміли, знали хіба пару акордів, але саме вони були постійними покупцями — коли вистрибуєш із ліжка крізь вікно, тікаючи від розлюченого чоловіка своєї пасії, то якось не до забутого інструменту.

Блертові здавалося, що він уже бачив усе.

Тут треба завважити, що того ранку він продав кілька гітар чарівникам. Це було незвично. Кілька з них навіть придбали Блертів самовчитель.

Задзенькотів дзвоник.

— Слухаю вас, — Блерт зміряв покупця поглядом і зробив над собою неабияке розумове зусилля, — шановний?

Справа була навіть не в шкірянці. І навіть не в браслетах із заклепками. І не у дворучному мечі. І не у шоломі зі шпичаками. Справа була в тому, що на покупцеві було все це одночасно. «Він точно не підпадає під першу чи другу категорію», — подумав Блерт.

Незнайомець стояв і невпевнено озирався, стискаючи кулаки. Вочевидь, ситуація мирного діалогу була для нього незвичною.

— Гітари продаєте?

Блерт озирнувся на розвішані на стінах і стелі товари.

— Ну, так.

— Мені треба.

Третя категорія теж не годилася, бо цей був точно не з тих, хто перейматиметься через якісь там троянди, цукерки чи бодай «добридень».

— Е-е... — Блерт взяв якісь навмання й показав покупцеві. — Таку?

— Треба таку шоби бем-Бем-бембе-РЕМ-бем-ммм-оооойєееее, поняв?

Блерт подивився на гітару.

— Не певен, що ця так звучить, — сказав він.

Дві величезні руки з чорними нігтями вирвали в нього гітару.

— Ви її тримаєте непра...

— Є дзеркало?

— Е-ем, ні...

Одна волохата рука здійнялася в повітря й чимдуж ударила по струнах.

Наступні кілька секунд Блерт залюбки забув би назавжди, але не міг. Не можна так поводитися із беззахисним музичним інструментом. Це ніби як коли ви ростите маленького поні, годуєте, чешете, заплітаєте стрічки у гриву й хвіст, випускаєте погуляти на соковите пасовисько з кроликами й маргаритками, а тоді перший-ліпший вершник всаджує йому в боки шпори й гатить його батогом.

Цей лиходій грав так, ніби шукав щось. Він не знайшов шуканого, але коли відлуння останніх акордів уклякло, його обличчя скривилося у зосереджену гримасу, яка свідчила, що її власник налаштований шукати далі.

— Добро. Скільки? — сказав він.

Ця гітара була на розпродажі по п’ятнадцять доларів. Але Блертова музична душа жадала помсти. Він огризнувся.

— Двадцять п’ять доларів, — ось як він огризнувся.

— Добро. Вистачить?

Перед ним був дрібний рубін, витягнутий із якоїсь зі шкіряних кишень.

— У мене решти не буде!

Блертова музична душа протестувала, але його діловий розум швиденько скрутив їй руки й відтіснив подалі.

— Але, але, але я можу докинути самовчитель, ремінь, кілька медіаторів, так? Там такі картинки, куди пальці ставити, і таке інше. Так?

— Добро.

Варвар пішов. Блерт витріщився на рубін у своїй долоні.

Задзеленчав дзвоник. Він підвів погляд.

Цей уже був не такий страшний. Менше заклепок, а шпичаків на шоломі тільки двійко.

Блерт швидко заховав рубін.

— Тільки не кажіть, що ви по гітару.

— Ага. Мені таку шоби вуііііуїіііівіііооо-нннннннґ.

Блерт нервово озирнувся.

— Приміром, оця, — сказав він, узявши перший-ліпший інструмент. — Не знаю про віііііуіііііі, але ось вам самовчитель, і ремінь, і медіатори, з вас тридцять доларів, а ще я вам от що, я вам безкоштовно докину ще повітря між струнами, гаразд?

— Ага. Цей, а дзеркало є?

Дзвоник дзеленчав.

І дзеленчав.

Минула година. Блерт сперся на одвірок на порозі майстерні. Він божевільно шкірився й підтримував ремінь штанів, щоби ті не сповзли під вагою напханих по кишенях грошей.

— Ґіббссоне?

— Так, шефе?

— Пригадуєш, ти кілька гітар зробив, коли вчився?

— Це оті, що, ви казали, звучать так, ніби як коти, які намагаються в туалет із зашитим задом сходити?

— А ти їх викинув?

— Ні, шефе. Я подумав, що треба їх зберегти, щоби коли я за років п’ять почну робити пристойні інструменти, то можна було б із себе посміятися.

Блерт витер чоло. Із носовичка випало кілька дрібних золотих.

— А де ти їх подів? Я просто з цікавості питаю.

— Та в сарай відніс. Разом із тими розмоклими колодами, з яких, ви казали, користі, як від глухого в хорі.

— А принеси їх сюди, будь такий ласкавий. І колоди ті теж.

— Але ж ви казали...

— І пилку неси. А потім збігай по фарбу, чорну, візьми пару відер. І блискіток.

— Блискіток? Ви певні?

— Їх ти в пані Космополитої знайдеш, в ательє. А ще спитай у неї, чи нема бува тих блискучих камінців, як вони там, анки чи щось таке. І щось таке шикарне на ремені. А, і ще... Спитай, чи не позичить вона найбільше дзеркало...

Блерт знов підтягнув штани.

— А потім збігай у док і найми нам троля, щоби стояв тут у нас у кутку, і коли ще раз хтось із покупців заграє... — він на хвильку затнувся, намагаючись пригадати, — ...«Хідник до вирію» чи як вона там, то хай він їм голови повідкручує.

— А не варто спершу попередити?

— Це й буде попередження.

Минула година.

Ридикуль знудився й відрядив Страшного Теза на кухню за перекусом. Зрозум та інші двоє крутилися навколо колби, лаштували щось із кришталевих куль і дротів. І от...

На лабораторному столі була конструкція з двох цвяхівів і натягнутим між ними