Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі "

Глава 12

- Хочеш мене Арі-Іна? - його голос гарчав, віддаючи хриплим оксамитом, пестячи слух. Вводив мене в якийсь транс, стан екстазу та передчуття чогось забороненого, гостро-солодкого, та такого бажаного.

Я лише у відповідь невпевнено мотнула головою, тому що говорити вже не могла, перебуваючи у своєрідній прострації. Як зачарована утопала у його полум'ї.

- Ні? Хочеш, щоб відпустив тебе, так? - продовжував пристрасно шепотіти мені на вухо. Та між цим цілувати. У скроню, в куточок губ, за вухом, у шию. Викликаючи бурю мурашок по всьому тілу. 

- Так, — тихо видихнула, закриваючи від задоволення очі, та навіть закочуючи їх. 

Але, мабуть, моя відповідь прозвучала якось двозначно, невпевнено. Ніби й не хотіла, щоб відпускав. Тому чоловік не відпустив, а продовжував покривати моє лице, та шию гарячими поцілунками. 

– А куди тебе відпустити? М-м-м, Аріно? – тихо прогарчав у відповідь. Я навіть очі відкрила, щоб подивитись на нього. Невже дійсно відпустить?

Чорні оксамити чоловіка опалювали, пронизували крізь, спалювали вщент,  пристрастю та бажанням. І мені захотілося в них зараз потонути повністю, так він на мене зараз дивився. Шалено, пронизливо, відверто. Проникаючи під шкіру жалючими голками. 

Мені закортіло викинувши все з голови розчинитися в його тягучій темряві без залишку. Пропасти, згинути, зникнути. Заплющити очі та ні про що не думаючи зірвавшись з урвища, поринути в ці вири з головою. І благати його не питати навіщо, просто тому, що я вже й сама не знала відповіді на це. Він зводив мене з розуму. 

- На свободу, — пролепетала невпевнено. Бо вже і сама не знала де для мене ця воля. 

- На яку свободу, кошеня? У тебе її нема! І якщо ти вже забула, то я тобі нагадаю. Там, як ти висловлюєшся – на волі. Тебе з повинною чекає, пан Ємельянов, і готовий прийняти назад з розкритими обіймами. Тільки відпрацьовувати, йому його образу, будеш набагато жорсткіше, ніж нашу з тобою угоду. І не мені тобі розповідати про смаки твого колишнього господаря. Чи ти думала я про це не дізнаюся, Арино? Як так вийшло дівчинка, що ти виявилася всім і скрізь винна? 

Я приголомшено скинула на Корецького очі, ні як не очікуючи того, що він зараз мені каже. Від цих його слів мене кинуло ніби об лід, а спогади про збоченця Ємельянова холодною бритвою пройшлися по нервах, ріжучи вени вже забутим жахом. 

Але звідки він про це дізнався? Про те що я заборгувала Михайлу. І що він напевно вже вбив би мене, як би Стас тоді мене не викрав. 

- Я.., я не знаю як так вийшло, — тремтячи всім тілом від спогадів що наринули, тихо відповідаю. - Це все мерзотний збіг обставин.

- Такі як Михайло, не забувають образ, і якщо треба з-під землі дістануть, — продовжив приводити мене до тями Корецький. – Тому, моя люба, поки ти під моїм захистом, тебе ніхто й пальцем не торкнеться. Те, що сталося сьогодні, рідкісний виняток, — помітивши мій промовистий погляд, уточнив чоловік. - Або швидше непорозуміння, яке було швидко усунуто, — додав з такою сталлю в голосі, що я аж здригнулася. - У твоїх же інтересах, кошеня, мене не злити та виконувати будь-які мої забаганки. Бути гарною іграшкою, — розпливаючись у хижому вищиру, бездушно додав. Ніби виливаючи на мене відро з помиями. 

Цім Корецький, красномовно нагадав мені хто я для нього є. Вказавши мені на моє місце біля його ноги. 

Як дворовій собаці. Яку підібрали на вулиці, відмили, вивели вошей та повісили на шию дорогий нашийник.

Мені стало настільки бридко і гидко, що я різко сіпнулася з його рук, відчуваючи як мене починає бити від гніву та безпорадності. 

Але чоловік міцніше стиснув мої передпліччя, не даючи змоги навіть рушити з місця.

- Пусти, – прошипіла дивлячись на нього з-під лоба.

- Не так швидко, крихітко, — уїдливо хмикнув. - Ми ще не закінчили з тобою, — прохрипів, нагинаючись нижче і з силою втягуючи повітря біля моєї скроні. - Ти запалила в мені кипляче полум'я бажання, і я хочу вгамувати цей потяг, як найшвидше. 

Погляд бурштинових очей спалахує бісівським вогнем. Змушуючи все перевернутися в моїх грудях.

- Але я не хочу, вже. - зробила ще одну спробу вирватися з його рук.

- А хто тобі сказав, дівчинко, що мене хвилює чого ти хочеш? - грізно припечатав.

Нарешті до мене дійшло, що за людина стояла переді мною. 

Холодний, розважливий, байдужий господар життя. Демон, в людській подобі. Дикий звір, що спіймав свою здобич і не відпустить, доки не награється.

Ой матінко, яка я наївна дурепа. 

Невже в мене вистачило розуму з ним сперечатися та ще щось вимагати. 

Як це він одразу не скинув мене з вікна моєї спальні або чого гірше, не віддав на роздертя, своїм вірним псам.

Мені раптом захотілося вдарити його чимось важким. Закричати, що зі мною так не можна! Що я теж людина! Але погляд холодних очей і безпристрасна маска на його обличчі, робили чоловіка не досяжним для моїх емоцій. І мої жалюгідні зусилля достукатися, пробити потужну броню, були марними. Занадто багато нас поділяє. Безодня чорна бездонна, що спустошує. 

Цієї хвилини я усвідомила, що єдиний для мене вихід тут вижити, це підкоритися йому. Стати лялькою в його руках, як він бажає, щоправда, вже зламаною. Адже для цього мені доведеться придушити себе, своє Я, свою невгамовну натуру. 

Ну не звикла я комусь підкорятися, а особливо бути слухняною і безвільною маріонеткою. 

Ще в притулку я часто отримувала за те, що завжди відстоювала свою думку, і отримувала не тільки від однокашників, а й від вихователів. Мовчки слухатися, при цьому мало не заглядаючи в рота, для мене буде неймовірно складно. Але мені доведеться хоча б змусити Корецького повірити в те, що я підкорилася. Лише до того моменту, поки мені не вдасться втекти.

В мені скипіла шалена буря. Закортіло відповісти йму щось кольке. Виплюнути, цьому демонові в обличчя всю свою накопичену образу. Але натомість, стиснувши до болю тремтячі пальці я, натягнувши на обличчя смиренну міну, сипло видавила з себе:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍