Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

їм сказали так зробити сорни; про тебе вони взагалі нічого не знали. Гадаю, вони думали, що ти — фальшивий елділ. В диких краях нашого світу є такі фальшиві елділи, і люди вбивають перед ними інших людей, вважаючи, що ці елділи люблять пити кров. Отож вони й подумали, що сорни хочуть зробити зі мною таке ж або й якесь інше зло, і привезли мене сюди силоміць. Мені було дуже страшно. У нашому світі є люди, які полюбляють оповідати різні історії, і вони стверджують: якщо поза межами нашого світу і живуть якісь істоти, то тільки злі.

— Зрозуміло, — відповів голос. — Ти пояснив мені багато що з того, чого я не міг збагнути раніше. Коли ви перетнули межі свого світу і потрапили в небеса, мої слуги повідомили, що тебе везуть проти твоєї волі і щось від тебе приховують. Я й не підозрював, що десь є істоти криві настільки, аби силою змусити свого побратима вирушити з ними сюди.

— Вони не знали, навіщо я тобі потрібен, Оярсо. Я й сам цього ще не знаю.

— Гаразд, я тобі поясню. Два роки тому — для вас це приблизно чотири роки — цей корабель вперше вилетів у небо з вашого світу. Ми постійно за ним стежили, елділи супроводжували його над гарандрою, а коли він кінець кінцем опустився у гандраміті, довкола зібралася понад половина моїх слуг, які хотіли побачити прибульців, що прилетіли на ньому. Ми нікого не підпускали до того місця, і гнау спочатку нічого про це не знали. Коли прибульці освоїлись на Малакандрі, побудували собі хатину, а їхній страх перед новим світом мав би вже трохи минути, я послав до них кількох сорнів — показати себе і навчити нашій мові. Я обрав для цього сорнів, бо з вигляду вони найбільше подібні на ваш народ. Тулкандрійці боялися сорнів і дуже погано піддавалися навчанню, але сорни часто до них навідувалися і все ж сяк-так навчили їх нашої мови, а ще повідомили, що вони повсюди у струмках та річках збирають сонячну кров. Я мало що зрозумів зі слів сорнів, тому звелів привести тулкандрійців до мене — звісно, не примусово, а з доброї волі. Їх дуже ввічливо попросили прийти до Мелділорна, проте вони не схотіли. Я кликав до себе хоч одного з них, але жоден так і не відгукнувся. Звісно, їх можна було легко схопити, та хоч ми й бачили, що вони не надто розумні, однак ще не знали, наскільки вони криві; поза тим, мені не хотілося застосовувати свою владу до істот, які не належать до мого світу. Я наказав сорнам поводитися з ними, як із малими дітьми, і сказати, що вони не отримають більше сонячної крові, доки хтось із їхньої раси не прийде до мене. Почувши це, вони повантажили у небесний корабель все те, що добули на той час, і полетіли назад до свого світу. Ми дуже здивувалися, але тепер я все розумію. Вони вирішили, що я хочу з’їсти когось із вашого народу, і подалися по таку істоту. Їм варто було пройти всього кілька миль, і я б із почестями прийняв їх; натомість вони двічі здолали шлях мільйони миль завдовжки, і тепер все одно постануть переді мною. Та й ти, Ренсоме з Тулкандри, марно витратив стільки зусиль, намагаючись уникнути цієї зустрічі, — і ось стоїш тут.

— Так, це правда, Оярсо. В усіх кривих істот у голові завжди повно всіляких страхів. Але я тут, перед тобою, і готовий виконати твою волю.

— Я хочу поставити тобі два запитання стосовно твого народу. По-перше, я мушу знати, навіщо ви сюди приїхали, — це мій обов’язок перед моїм світом. По-друге, мені хотілося б, аби ти розповів про Тулкандру і ті дивні війни, що їх вів Малелділ із Кривим, оскільки, як я вже сказав, це нас дуже цікавить.

— Стосовно першого запитання, то мене привезли сюди всупереч моїй волі. Що ж до двох інших, то один переймається тільки сонячною кров’ю, бо в нашому світі її можна обмінювати на владу та насолоди. Проте другий може завдати вам кривди. Як на мене, він, не вагаючись, знищив би весь ваш народ, щоб звільнити місце для нашого, а потім зробив би те саме і з іншими світами. Гадаю, він хоче, щоб наша раса існувала вічно, сподівається, що можна перестрибувати з одного світу до іншого… переселятися до нового сонця щоразу, коли помирає старе… словом, десь так.

— Він несповна розуму?

— Не знаю. Можливо, я не надто точно передаю його думки. Він ученіший за мене.

— Невже він вважає, що зуміє потрапити у великі світи? І що Малелділ дозволить якійсь расі чи народові існувати вічно?

— Він нічого не знає про Малелділа. Однак, Оярсо, можна не сумніватися, що він задумав завдати шкоди вашому світові. Якщо ти можеш запобігти цьому, всього лишень убивши нас трьох, то це мене тільки втішить.

— Якби ви належали до мого світу, я б убив їх негайно, бо вони криві без надії на виправлення, а тебе — незабаром, оскільки ти, набравшись ще трохи відваги, будеш готовий постати перед Малелділом. Але моя влада поширюється тільки на мій світ. Вбивати чужого гнау — жахливий злочин. У цьому не буде потреби.

— Вони дуже сильні, Оярсо, й уміють кидати смерть на багато миль, а ще насилають на своїх ворогів смертоносний вітер.

— Найменшому із моїх слуг варто було просто доторкнутися до їхнього корабля у небі, ще до того, як він опустився на Малакандру, — і цей корабель перетворився б на тіло з іншим рухом, тобто для вас узагалі перестав би бути тілом. Будь певний, ніхто з вас більше не потрапить до мого світу, якщо тільки я сам вас не покличу. Та годі про це. Тепер розкажи мені про Тулкандру. Розповідай усе. Нам не відомо нічого відтоді, як Кривий упав з небес у повітря вашого світу, вражений у самісіньке світло свого світла… Але чому ти знову злякався?

— Мене просто вжахнуло, як неймовірно давно все це діялося, Оярсо… Або, можливо, я не так зрозумів. Адже ти сказав, що це сталося ще до того, як на Тулкандрі з’явилося життя?

— Так воно й було.

— А ти, Оярсо? Значить, ти жив… А той малюнок на камені, де холод убиває істот, які жили на гарандрі? Це було ще до того, як у мій світ прийшло життя?

— Тепер я бачу, що ти, врешті-решт, справжній гнау, — мовив голос. — Звісно, жоден