Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

Глава 31

- Що ти тут робиш? - питаю я і моя посмішка в мить меркне. 
 
Я відчуваю незручність і збентеження перед Артемом. А погляд, яким він обдаровує мене, змушує шкіру покритися мурашками. Вода відчувається на кілька градусів холодніше, ніж насправді. 
 
Артем невизначено знизує плечима. Мовчить. Не відводить від мене погляду. Я помічаю як смикається його кадик, коли він ковтає слину. 
 
- Подай мені рушник, - прошу я захриплим голосом, кивком вказуючи на шафку біля стіни. 
 
Артем ліниво відштовхується від стіни, відчиняє дверцята і вивуджує звідти білий рушник. Наближається до ванною і простягає його мені. 
 
- Ні, візьми Аню, - беру дитину під ручки, дістаю з води, вона протестує і хниче. - Обмотай її рушником і візьми на руки, - прошу Артема і уважно спостерігаю за виразом його обличчя. 
 
Він хмуриться, з подивом дивиться на Аню. Робити те що я попросила не поспішає. На мить здається що і зовсім готовий втекти.
 
- Я не вмію поводитися з дітьми, - якось невпевнено видає він, дивлячись на дитину, у якої ось-ось почнеться істерика. 
 
- Просто візьми її на руки і віднеси  в кімнату. Я через хвилину прийду, - прошу його, тому що не хочу виходити з води і показуватися йому на очі в такому вигляді. 
 
Піна покриває майже все моє тіло і зараз колишній чоловік може розглядати лише край мого бюстгальтера. І я воліла б щоб і далі це була єдина частина мого тіла, яку він побачить оголеною. 
 
Артем обмотує Аню рушником, тримає так, немов вона не маленька дитина, а їжачок з колючками.
 
- Вона не кусається, Артем. Ань, веди себе добре з ... - язик не повертається назвати колишнього чоловіка «дядьком», - ... з Артемом, - строго вимовляю я. 
 
- Вражаюче наскільки вона на тебе схожа, Полін, - тихим голосом вимовляє він, а я раптом завмираю. Час навколо ніби зупинився. 
 
Я дозволяю собі уявити, що ми не розлучилися. Що три роки тому не було ніякої зради. Що Артем не одружився вдруге. У нас є дочка і ми щасливі разом. Наше спільне життя могло бути прекрасним. Але нічого вже не зміниш. Та й погляд Артема далеко не теплий. На дочку він дивиться допитливо, з часточкою відрази я б навіть сказала. 
 
- Чому у вас з дружиною немає дітей? Ти ж хотів, - намагаюся щоб мій голос звучав байдуже

Очі Артема на мить розширюються, райдужка стає темною. Він прочищає горло. 
 
- Ще не час, - коротко відповідає він і я вирішую що наша розмова закінчена і він забереться з ванної кімнати, але Артем не рухається з місця. 

- Може, залишиш мене одну? - цікавлюся їдко. 
 
 - Що я там не бачив, Поль? - усміхається Артем і в його погляді пробігають пустощі. 
 
І його фраза пробуджує в мені справжню жінку. Я ж не дарма стільки часу в спортзалах вбивала. Я тримаюся руками за бортик ванни і повільно піднімаюся. Переступаю через бортик на підлогу і навколо мене відразу ж утворюється калюжа води. 
 
Артем не рухається. Завмер з дочкою в руках і вирячився на мене. Вивчаючим поглядом проходиться по моїй фігурі. Від його уваги не ховається ні мій підтягнутий животик, ні стрункі ноги. 
 
Я ж, як ні в чому не бувало, проходжу до шафки і дістаю рушник. Усередині ж розгортається справжня буря. Серце гулко б'ється в грудяхи, ось-ось норовить пробити грудну клітку. Я промокую волосся, стираю вологу з тіла, при цьому вся тремчу. Лопатки пропалює від погляду Артема. Я знаю він пильно спостерігає за мною. 
 
Я одягаю халат прямо на мокру нижню білизну, зав'язую пояс і повертаюся до колишнього чоловіка обличчям. 
 
- Давай її мені, - здається, мій зад вразив його настільки, що він випав з реальності і забув, що все ще тримає Аню. - Нам уже спати пора лягати, так, донечко? - йду в бік спальні, дістаю з шафи піжаму малятка.- Так що давай попрощаємося з Артемом, йому вже теж пора додому, - таким чином янатякаю чоловікові на те, що йому вже пора. 
 
  А я нікуди не поспішаю, Поль. Тим більше я випити трохи встиг, тепер до ранку за кермо не сяду, - вказує на почату пляшку, яка стоїть на столику і загадково посміхається він. Мене ж усю пробирає озноб. 
 
Залишитися з Артемом на ніч в одному приміщенні мені не хочеться. Та мені взагалі не хочеться бачитися з ним. Чим менше прямих контактів, тим краще. Не варто ятрити ледь загоєні рани на серці. 
 
- Нехай охоронець відвезе тебе, - пропоную я, сама ж відчуваю як тремтять руки, коли знімаю з ліжка покривало. 
 
- Його обов'язок - охороняти тебе. Так що сьогодні ніхто нікуди не поїде. Укладай спати дочку, Поліна, а я поки що прийму душ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍