Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Глава 24

- Я тут! - вивалилася я з шафи.

- Ой! – сплеснула руками вона. - Що це ви в одному спідньому? Навіщо самі роздягалися? Я вам на що?

Я зупинилась, здувши пасмо волосся, що впало на обличчя. Здається, моя самостійність її образила.

- Мірано, в цьому немає нічого поганого, що я роздягаюся і одягаюся сама.

Але вона мене схвильовано перебила:

- Ні! Ви тепер пані! Це в нас вдома ви могли робити все, що заманеться, а тут треба дотримуватись правил. Ви ж хочете знайти собі заможного чоловіка?

Такий дивний поворот розмови мене трохи спантеличив. Власне, чоловіка я шукати не збиралася, навіть більше – він у мене вже майже є. І іншого мені зовсім не треба. Нехай у цьому світі мужики і красиві до запаморочення. Мені свій набагато ближчий, рідніший, і взагалі, Сергій у мене хлопець що треба. І господарський, і заробляє непогано, та захистить завжди.

А тут одні розбійники, куди не глянь. То Дракони, то великі кішки, то вовки, загалом усі хижаки. Вони для доброго сімейного вогнища та спокійного затишного життя жодної цінності не становлять.

Але хіба це поясниш служниці, та ще й з іншого світу. Тому я не стала з нею сперечатися, і решту вечора ми мило проговорили про різні дрібниці.

Спати я лягла в піднесеному настрої, з надією на краще.

***

Карета різко зупинилася, я злякано притиснула руки до грудей. Тілом пройшла тривожна хвиля передчуття. Як заворожена я дивилася на дверцята, чекаючи, що вони зараз відкриються і станеться непоправне.

Серце стислося в страху. Треба бігти, тільки все тіло зробилося кам'яним, ноги наче приросли до підлоги. Я повинна пересилити себе, але жах, що охопив свідомість, був сильнішим.

Зовні почувся брязкіт зброї та крики, а я не в силах була, від страху, що скував тіло, навіть поворухнутися.

Дверцята, нарешті, відчинилися, але я нічого не роздивилася через темну пляму, що розпливлася перед очима. Паніка поглинула всю мою істоту. Не розуміючи, що роблю якимось дивом, вистрибнула з карети, і побігла вперед, не розбираючи дороги.

В останньому розпачі намагаючись врятуватися, але розуміючи, що вже пізно, занадто пізно.

Мене наздогнав удар у спину. І все вибухнуло болем!

Як боляче!

Закричала, але з горла не вирвалось жодного звуку. Як у густому кисельному тумані опустила очі, з жахом спостерігаючи клинок, що стирчав з моїх грудей.

Мене пронизали наскрізь - відзначила свідомість, що майже покинула. Останнє, що зробив мій убивця, висмикнув нещадно меч із мого ще живого тіла. Пронизало новим нестерпним болем і все занурилося в темряву.

- Ааааа! – я схопилася в холодному поті, відчуваючи ріжучий біль у грудях, задихаючись від страху та розпачу. Торкнулася рукою того місця, де був кинджал, і відчула лише ніжну тканину нічної сорочки та тепло власного тіла.

- Це був сон, лише сон… - видихнула полегшено, заспокоюючи серце, що розбушувалося.

Я в ліжечку, в кімнатці в будинку лікаря. З вікна падає неясне світло місяця, даючи розглянути навколишні предмети.

Повільно опустила на підлогу ноги і насамперед підбігла до дверей, перевірити засув. Знов стало несподівано страшно. Переконавшись, що я надійно зачинена, повернулася до ліжка. Стянула через голову сорочку, що стала неприємно вологою від поту.

- Насниться ж таке! - промовила вголос, заспокоюючи себе і озирнувшись ще раз на всі боки, закуталася в ковдру і вляглася калачиком.

Тільки знову задрімала, як у голові, немов хтось виразно промовив: «Це був не сон!»

Підхопилася, відчуваючи, як волосся стає дибки. Бракувало ще з глузду з'їхати на нервовому ґрунті.

Мабуть, даються взнаки події останніх днів. Не можуть для людської свідомості безслідно пройти ті страшні вбивства, що я побачила в цьому світі. Ось воно і видає жахливості.

У своєму рідному маленькому світі я таке тільки по телевізору бачила і те в кіно. Наживо зовсім не цікаво, а жахливо.

 - Хочу додому! - занила я в простір кімнати і зібралася вже розплакатися, як несподівано зрозуміла, що мені справді не сон наснився!

Те, що я побачила уві сні – останні хвилини життя доньки лікаря!

Відкриття настільки приголомшило, що я сиділа, витріщаючись у темряву довгий час, прокручуючи в голові жахливі події.

Що це виходить? Я зараз бачила, як її вбили! Ще б також побачити, хто це зробив.

«А що якщо цей убивця тепер буде і на мене полювати? - в ознобі зіщулилася. – Зараз просто життєво важливо мені побачити його першою. Може Алана дала мені підказку уві сні?»

Але скільки не силкувалася, не змогла пригадати людину, що відчинила двері карети.

Ну, чому найважливіше не згадується! Примхливо вдарила кулачками по подушці.

Вляглася знову. Може якщо знову заснути, я зможу побачити ту людину?

Але сон ще довго не йшов, я здригалася від кожного шереху, кожного скрипу, будинок, здавалося, наповнився незрозумілими і лякаючими звуками.

Заснула лише під ранок, коли кімната освітлилася першим сонячним промінням, розвіявши страхи.

Розбудила мене Мірана, як завжди свіжа та бадьора. Вона принесла крижаної води для вмивання, чому я зовсім не зраділа.

- Я ще пару годин посплю, - пробелькотіла, намагаючись її розжалобити і ховаючи голову під ковдру.

- Ніяк не можна, пані, - присіла вона на ліжко. — За годину на вас чекатиме його високість третій принц.

- Хто? - сон як рукою зняло.

- Принц Асгард уже прислав свого слугу з наказом, з'явитися вам у північну альтанку, що в саду, де він і вас чекатиме.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍