Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Розділ 22.

Кароліна.

 

 

За сьогоднішню фотосесію мене перевтілюють у новий образ уже вчетверте. Змінюють не лише взуття та одяг, а й загалом мій зовнішній вигляд.

Покривають волосся чорною пудрою, роблять з мене справжню брюнетку. На вуста наносять помаду кольору стиглої сливи, на очах малюють широкі оранжеві стрілки. Макіяж досить дивний, певною мірою навіть авангардний, особливо якщо врахувати, що на мені  кислотно-зелений купальник та білі чоботи на трапецієподібному підборі. Але, на щастя, в цьому мене не на весілля до родичів готують, а лише фотографують для майбутнього розвороту в модному глянці.

Сиджу в кріслі візажиста та дрібними ковтками п’ю міцну каву. Підйом о четвертій ранку та переліт до Праги позначився на силах мого організму ближче до обіду.

Спати хочеться нестерпно. Не можу ніяк впоратися з позіханням, яке долає мій рот буквально щохвилини. Хоч засікай час, або годинники звіряй. Повіки важчають та постійно намагаються закритися у найвідповідальніший момент: варто лише притулитися до стіни або зручніше примоститися на спеціально сконструйованому дивані в фотозоні.

Якби не асистент фотографа Мар'ян, який час від часу розказує анекдоти для всієї команди, я дійсно заснула б у розпал важливої фотосесії. Чим остаточно розлютила б головного фотографа.

Ігнашевич сьогодні не з тої ноги встав з ліжка, бо лютує з приводу та без. Постійно скаржиться на мою повільність, докопується до кожної пози. То я не так виставила руку, то сильно підібгала пальці на ногах, то надто вивернула плече до об'єктива.

Терплю цього маразматика лише через те, що він шанований багатьма людьми в модній індустрії. До його думки прислухаються, а отже відкрита ворожнеча з ним не принесе моїй кар'єрі жодного позитиву.

Зчепивши зуби та в черговий раз дорахувавши до десяти, я продовжую виконувати свою роботу на максимум, попри слабкість, яка є в тілі після раннього підйому.

Поки я, прикривши очі, сиджу в кріслі перед візажистом, телефон сигналить про нове повідомлення. Під незадоволене сопіння робітниці студії я дістаю зі своєї сумки телефон та перевіряю особисті листування.

«Як ти? Все в порядку?»

Третє повідомлення від Горського за пів дня. Просто рекорд останніх місяців. Я ніби знову поринула у минуле, де турбота Назара відчутна навіть за тисячу кілометрів.

Цього ранку чоловік не полінувався встати разом зі мною о четвертій ранку. Особисто відвіз мене до аеропорту та проводив до самої стійки реєстрації.

«Все йде у звичному режимі»

Чорні крапки вгорі діалогового вікна миттєво оживають та починають бігати одне за одним. Назар друкує нову відповідь.

«Одразу дзвони мені, якщо він почне бикувати»

Куточок мого рота повзе вгору. Я може й подзвоню, але що він може зробити, перебуваючи на відстані півтори тисячі кілометрів від студії?

«Добре, татусю».

Наприкінці повідомлення за звичкою додаю жовту мордочку, яка відправляє співрозмовнику повітряний поцілунок.

Лише натиснувши стрілочку «надіслати» я розумію, що більше не можу використовувати таке звернення до власного чоловіка. Жартівливий підтекст для слова «тато» у нашому листуванні відтепер здається надто вульгарним і зовсім недоречним.

Чоловік встигає прочитати повідомлення раніше, ніж відкриваю меню редагування тексту. Чекаю на його відповідь, але він раптом зникає з мережі.

Нервую та кусаю свою нижню губу, за що миттю отримую догану від візажиста. Дівчині знову доведеться працювати над тим, аби мій рот набув стійкого темно-фіолетового відтінку та виглядав не як синець.

Коли Ігнашевич після перерви влітає до фотостудії, робота поновлюється з новою силою. Він вимагає, щоб я видавала по шістдесят різних поз за хвилину. Кричить, коли повторюю положення тіла. Гарчить на помічника, який намагається мені допомогти.

— Я хочу бачити зухвалість у твоїх очах. Дай мені більше пристрасті. Де вогонь, Кароліно? — кричить час від часу фотограф. — Чого ти, як колода, Горська? За стільки років могла б і гнучкість натренувати.

Кров закипає в жилах від кожного слова цього пихатого мужика. Стискаю щелепи та через силу прогинаюсь у попереку, як вимагає Ігнашевич. Але фотограф все одно залишається незадоволеним. Кривить ніс та відвертається. Мовчки переглядає отримані знімки разом зі своїм помічником.

А гірше стає коли він без сорому видає слова про те, що він на місці мого чоловіка теж пішов би до коханки.

— Хіба така незграбна та худа дівка може збудити здорового чоловіка? Жах, це просто жах. Недаремно її чоловік завів коханку. Жах, нікуди не годиться.

  Слова фотографа луною проносяться по усім куточкам приміщенням. Дівчатка, які мастили мої ноги та руки новим шаром олії, застигли на місці. Вони з жалем поглядали на мене, але, дякувати богу, мовчали. Як і вся решта команди, що працює в даному проєкті.

Температура мого внутрішнього кипіння досягла апогею, коли наші погляди з фотографом перетинаються. Якими б не були мої стосунки із чоловіком, але ніхто не має права обговорювати їх у моїй присутності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍