Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Глава 40

Річниця трагедії.

Вийшовши з храму, Злата вдихнула на повні груди свіже повітря. Чомусь в храмі почувалася геть кепсько. То й не дивно, сьогодні, рівно рік як не стало Нестора. Вона не жила цей рік, а радше існувала. Ці 360 днів, видалися надто важкими та довгими

У храмі відбулася загальна літургія за загиблими. Дівчина здивувалася, бо читали усіх загиблих, та імені «Нестор», вона так і не почула. «Може пропустили?».

В голові запаморочилося, присіла на лавочку. Не розуміла, що з нею відбувається. Обстеження пройшла, наче все добре, але вона далі продовжувала худнути, при тім, що приймала вітаміни та відвідувала психолога, в кріслі якого часто засинала.

— Вам погано? — Поруч вже стояв Олександр з пляшкою води.

— Дякую! — Взяла від нього воду, та зробивши трохи ковтків, піднялася. — Уже краще. — Зітхнувши попросила. — Поїхали на кладовище.

— Галина Володимирівна, заборонила вести вас на кладовище. — Поставив дівчину перед фактом охоронець.

Злата звузивши зіниці, кілька секунд дивилася на Олександра. Він симпатичний, старший, та дівчина сприймала його виключно як охоронця. «І, що тітка собі вигадала?». — Зітхнула й холодно кинула чоловікові.

— Тоді можете бути вільні на сьогодні. — Одягла чорні окуляри, й оминувши охоронця, подалася на вихід з двору храму.

— Злато Андріївно! — Хотів, щось заперечити Олександр, змушений наздоганяти її. Зупинившись наперед неї, знову невдоволено промовив. — Ваша тітка, суворо наказала вас нікуди не відпускати. Та й зараз, ви маєте їхати в офіс.

— Олександре, не бісіть мене. І відійдіть з дороги. Чи може ви гадаєте, мене зупинить, те, що ми на території храму? — У пів тону прошипіла.

— Злато, ви не поїдете, на кладовище. — Надто впевнено заявив чоловік.

Дівчина віддала йому воду, й оминувши подалася до виходу. «Я і так вся на нервах, та схоже тітка й цей її цербер, вирішили добити мене остаточно...». Вийняла з сумочки телефон, й набрала тітку. Як тільки жінка зняла слухавку, дівчина заговорила ледь контролюючи свою лють.

— Галино Володимирівно, ви вирішили контролювати кожен мій крок, і за мене вирішувати, що мені можна, а, що ні? — Зірвано запитала. На очах виступили сльози, добре, що за окулярами їх не видно.

— Дитино, я не хочу, щоб ти мучила себе. — З благанням заговорила тітка.

Злата важко зітхнула, стримуючи надмірні емоції.

— Заберіть своїх людей. Далі я поїду одна. — Зірвано наказала.

— Злато, я хвилюватимуся, хай їдуть з тобою.

— То подзвони їм, та скажи, бо поводяться вони зі мною, як з не розумним дитям. — Фиркнула.

— Вибач, моя дівчинко! Вже дзвоню. — Винувато кинула Галина.

Злата чула як Олександр йшов за нею. Чула як подзвонив його телефон, та роздратовано сіла на задні сидіння машини. Знову перенервувала, і відчувала занепад сил. Останнім часом почала помічати, що спалахувала за кілька секунд, нерви здали остаточно. Емоції контролювати надто важко.

За хвилину в машину сів Олександр, сухо кинувши Ігорю.

— Далі на кладовище. Злато Андріївно, по квіти їдемо?

— Так! — Лиш у пів тону відмахнулася.

Олександр оглянувся, але не бачив її сліз, бо очі надійно захищали темні окуляри.

— З вами все добре? — Поцікавився.

Дівчина лиш кивнула погоджуючись головою.

Далі їхали мовчки, атмосфера в машині, витала напружена, та Златі було байдуже. У квітковому магазині, дівчина купила красиві жовті троянди, з великими бутонами. На кладовище пішла сама, заборонивши чоловікам супроводжувати її. Хотіла побути одна. Вже не відчувала страху. Останнім часом відчувала лише байдужість до всього, та постійний холод.

Поставивши квіти на могилі, стояла втупившись в чорний надмогильний камінь. Й знову не відчувала нічого, ні жалю, ні взагалі ніяких емоцій. Була переконана там хтось інший, але не Нестор.

Усвідомлювала потрібно брати себе в руки. Та у неї це слабо виходило. Спроби зібратися, здавалися їй кволими та незграбними. Та вона мусить це зробити, адже новий одяг знову висів на ній. Вага ще не критична, але близька до того. Мабуть, потрібно знову на обстеження.

Довго розмірковувала стоячи з понурим обличчям. Думати, що там Нестор, не хотіла.

— Злато Андріївно!

Почула за спиною голос Олександра. На мить закрила очі, й повернувшись подалася на вихід.

Сівши в машину, почувалася геть втомленою, хотілося спати. Дорога далека, тож доки доїдуть додому, то встигне подрімати.

Машина зупинилася, від чого Злата відкрила очі. Не чекала доки Олександр відчинить їй, схопившись, подалася з машини. Спішила до Власія, вже добряче скучила за ним. Тільки зробила кілька кроків від машини, як за спиною почула

— Злато!!!

Здригнулася та зупинилася на місці. Цей потужний бас, однозначно належав Несторові. Серце на мить зупинилося, задихалася від нестачі кисню. Мабуть, це глюки, але таки повільно оглянулася.

Кілька разів змигнула повіками, до неї справді впевненою ходою наближався чоловік у чорній мантії. Відчувала, як у вухах шумить, і все навколо стає не чітким, а за мить тиша та чорнота охопили її цілком.

Злата ледь відкрила важкі повіки, кліпнула кілька разів, аби зір сфокусувався. Зрозуміла, що знаходиться у спальні. Важкі повіки самі закривалися назад.

— Злато! — Почула наляканий голос тітки.

Дівчина знову відкрила очі, її мучила спрага.

— Подай, будь ласка, пити.

Галина подала дівчині стакан з водою, та допомогла зробити кілька ковтків.

— Де Власій? — Стурбовано запитала Злата, і хотіла сісти.

— Малий з Інгою. Лежи. Я викликала швидку. — Наказала тітка схвильовано.

— Навіщо? — Великими очима дивилася на неї дівчина.

— Злато, ти знепритомніла. — Суворо відмахнулася Галина, присівши поруч.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍