Читати книгу - "Безцінний"

фрамугу й частину невеликого перфоратора, який висвердлював у ній отвір. Дрібна стружка збиралася на шиферному парапеті. Перфоратор зник і за мить маленька рука з абсурдно червоними нігтями обережно ввела в отвір щось схоже на чорний кабель.

— Датчик точно на це не зреагує? — пошепки запитала у Ґмітрука, з прикрістю зауважуючи, що її голос тремтить, як у гімназистки на першому побаченні.

— Надто дрібний об’єкт. Надто повільно рухається. Без шансів.

Ліза маневрувала трубками бороскопа. Зоф’я знала, що, окрім камери, у кабелі є лазер, такий самий, який використовують у школах і корпораціях, щоб показати щось на дошці чи екрані. Який можна купити на базарі за кілька злотих. Такого лазера — і для неї це було шоком, коли довідалася, — вистачить, щоб знешкодити датчик руху. Ліза пояснила їй, що багато в теорії професійних охоронних систем розраховано на віру споживача в те, що невимовні слова гарантують безпеку, хоча насправді вони гарантували тільки вигоду виробникові та охоронній фірмі. Отож звичайний лазер за п’ять злотих знешкоджував датчик руху в резиденції, повній, як вони нещодавно дізналися, картин імпресіоністів вартістю в кільканадцять мільйонів доларів, не кажучи вже про Рафаеля.

Здригнулася, коли наприкінці вулиці ліхтар раптом згас, а потім почав миготіти. Їй здалося, що це поганий знак. Світ псується, натякаючи їм, що вони порушують його порядок, що мають зупинитися.

— Яка температура всередині? — почули в слухавках рівний голос Лізи.

— Тридцять чотири з половиною, — відповів Ґмітрук, дивлячись на віконце управління будинком Ричмонда.

— Тобто десь на десять більше, ніж температура мого тіла. Паскудна зима. Гаразд, зараз момент істини.

15

Датчик тепла обдурити непросто. Прилад спрацьовує, коли в його полі зору з’являється достатньо великий об’єкт — вистачить долоні — з відмінною від оточення температурою. Людське тіло, зазвичай тепліше на кільканадцять градусів, одразу вмикає сигналізацію. Не допомагає одяг, не допомагає також — Ліза колись перевіряла — спеціальна пінка для пірнання. Під водою досконало захищає від холоду, але на поверхні враз зігрівається, і в тепловізії починає світитись як неонова вивіска мотелю на автостраді.

Як і у випадку детекторів руху, тут теж є простий і надійний спосіб — скло. Це настільки хороший ізолятор, що все, що перебуває за скляною поверхнею, для датчика невидиме. Проблема в тому, що під час крадіжки у скляному панцирі важко рухатися. Однак Ліза мала з собою спеціально виготовлені на цей випадок пристрої блокування теплових датчиків — невеликі скельця на рамках з ніжками, вкритими клеєм високої міцності. Це було схоже на модель тарантула: черевце було зі скла, а лапки — з гнучких металевих трубок. От тільки для того, аби накласти такого павучка на датчик, до нього треба було наблизитися.

І саме тому Ліза Тольґфорс розгулювала листопадової ночі штатом Нью-Йорк голою.

Адже, якщо вона хотіла стати невидимою для датчика, мусила зробити так, щоб температура її тіла й температура середовища були однаковими. У приміщенні за шибкою зараз було тридцять чотири градуси, що, зрештою, вона добре відчувала, шибка була теплою, а з висвердленого отвору тепле повітря дмухало, як із сушарки. Натомість її тіло, трохи охолоджене завдяки вправам на свіжому повітрі, мало, мабуть, близько тридцяти п’яти градусів. Тобто, можливість підійти до датчика непоміченою у неї була.

Була. Утім, звісно, саме цей пристрій міг вирізнятися винятковою точністю. Що викликало сумнів, адже у кожному приміщенні температура розподіляється нерівномірно, й тоді сигналізація мала б умикатися щоразу, коли вмикали обігрівач. Але він міг зреагувати на відчинення вікна і проникнення холодного повітря. Що теж було малоймовірно, бо, якщо вірити законам фізики, тепле повітря переміщується в бік холодного, до того ж така зміна температур не настає моментально. Але ризик був.

Тому Ліза Тольґфорс завагалася, та лише на мить. Підчепила замок, відчинила вікно і швидко увійшла всередину, пильнуючи, щоб датчики не зауважили наплічник.

Апаратура розпізнала б його як порушення порядку, холодну пляму на теплому тілі. Стала на м’яке пухнасте покриття й зачинила за собою вікно. Завмерла, не рухаючись, дивилася прямо на сигналізаційну систему.

— Я всередині. Каролю?

— Усе спокійно.

Глянула на годинник. Минуло вісім хвилин від моменту, коли залишила дерево. Багато.

Не обертаючись, дістала з наплічника павучка й повільно підійшла до датчиків. Не хотіла зволікати, у спальні було спекотно як у пеклі, і вона боялася, що за мить почне розігріватися, пітніти, стане теплішою від температури повітря в кімнаті й цим розбудить сигналізацію. Підійшла до системи, пильнуючи, щоб не перетнути промінці лазера, які випромінював датчик руху, — це було б справді ідіотською помилкою — і приклеїла скляного павучка до стіни.

І лише тепер дозволила собі глибоко вдихнути повітря й перевести подих.

— О’кей, іду далі, — повідомила.

16

— Вдалося? — запитала Лоренц у Ґмітрука, що нависав над її плечем.

— Якби не вдалося, ми б уже чули тупіт військових берців. Таку тривогу вони б не проігнорували.

Дивилися Лізиним третім оком на її наступні рухи. Шведка відчинила двері в коридор, який у фазі планування викликав труднощі, оскільки з одного боку мав вихід до високої двоповерхової вітальні, завдяки чому був у полі зору трьох датчиків руху і трьох тепла; один комплект на другому поверсі і два на першому. Ліза спершу розмістила три лазерні указки на мініатюрних штативах, а потім наклала павучка на датчик тепла в коридорі. З тими, що внизу, нічого зробити не могла, просто мала пройти перед ними, сподіваючись, що вони, очманілі від тропічної температури, не зауважать гостю.

Рушила.

— Щось не так, — раптом сказала Лоренц, перед тим вимкнувши мікрофон, щоб Ліза і Кароль не могли її чути.

— А конкретно?

— Відчуваю страшний неспокій. Аж дихати не можу.

Ніби щось проґавила.

— Саме зараз?

— Ні, не тепер, раніше. Ніби не помітила чогось абсолютно елементарного на самому початку, ще у Польщі.

— Може, це стрес?

— І це також, але не тільки.

— Зоф’є, це може бути важливо. — Ґмітрук поклав їй руку на плече. — Ти думаєш про це зранку, чи воно з’явилося тепер? Може, щось побачила?

Гарне запитання.

Відірвала погляд від монітора, наприкінці вулиці не переставав миготіти зіпсований ліхтар.

У домі Ричмонда було темно, але завдяки Лізиній камері вони досить чітко бачили сірий коридор і темний прохід до колекції. З кожним кроком прохід ставав чимраз більшим, нарешті в ньому з’явився силует патріотичного полотна Гассама, яке висіло якраз навпроти дверей. Плями різних відтінків сірого, ледве розрізнила обриси зірчастого штандарта, їй здавалося, що вона дивиться на репродукцію з каталогу. Чорно-білу, пласку, невиразну.

Заплющила очі. Лихе передчуття не давало їй спокою.