Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
депресивним. Хаотичні асоціації, фрагментарні образи, потік свідомості. Холод і темрява, вокзальний скрегіт заліза, втеча і переслідування. «Вони били чимсь важким, заштовхуючи під колеса». То була єдина фраза, яка засіла мені у пам’яті з тої химерної, ні на що не схожої поезії.
Ми жили майже поруч: він — в одному з університетських гуртожитків на Пасічній, безуспішно перейменованій советами у проспект Ленінського Комсомолу, я — на невеликій бічній вуличці, що відгалужувалась від того проспекту на самому його початку і називалася тоді Кавалерійською. У добру погоду ми могли добиратися від Грицька з Погулянки додому пішки — повз Личаківський цвинтар і стадіон Інституту фізкультури, або ж — трохи довшим для мене шляхом — по другий бік Ботанічного саду. Так само часто ми поверталися разом додому трамваєм із міста з різних імпрез, які теж зазвичай не обходилися без Грицька та інших друзів. Ми вчащали на виставки і вистави, на концерти і фільми; добрих речей тоді допускалося небагато, тож відстежити все більш-менш вартісне було не так уже й складно.
По дорозі ми мали достатньо часу обмінятися враженнями, і я досить швидко відкрив у цьому непримітному хлопцеві глибокого й мудрого співрозмовника. Як і Грицько, він ніколи не сперечався — то була ідеальна, як я тепер розумію, постава для Вчителя; проте Грицько був холериком, з нього перла енергія, він був вродженим лідером, харизматиком, альфа-самцем, і незгоду завжди вмів виразити дошкульною фразою, нищівним коментарем, саркастичним зауваженням. Олег натомість лиш поблажливо посміхався — і коли я наївно доводив, що Симоненко — сильніший поет за Драча й Вінграновського, і коли наполягав, що Гемінґвей — куди кращий від зануди Фолкнера, і коли стверджував, що марксистське визначення свободи як усвідомленої необхідності не таке вже й безглузде, — якщо тільки його не візьмуть на озброєння демагоги.
Він не мав Грицькової ерудиції, його взагалі не цікавила кількість прочитаного чи побаченого; припускаю, що він узагалі не прочитав за життя більше, ніж кільканадцять чи, може, кілька десятків книжок, а проте все прочитане було саме його — у найглибшому і найсокровеннішому значенні того слова: він проникав у текст і зживався з ним, освоював і присвоював; він довіряв своїй інтуїції, непомильно знаходячи саме те, що найбільш відповідало його зацікавленням, його потребам, його мистецькому анімусу. Приблизно так дикі звірі непомильно знаходять рослини, потрібні їм для лікування чи відвітамінення.
Олег був мінімалістом — що в житті, що у творчості. Пригадую, як він носився з польською книгою про Ґротовського — з докладним описом його вистави Apocalypsis cum figuris та численними фотографіями; як захоплювався щойно опублікованим тоді в СССР Кавабатою і «Криком і шалом» Фолкнера; як носився з томиком Еліста, з віршами Лоренса, Карлоса Вільямса й Роберта Фроста, з давньокитайською поезією і японською графікою, з італійськими герметиками та двомовною (польсько-англійською) книжкою Сильвії Плат, із якої врешті переклав зо два десятки віршів.
Маю враження, що в мистецтві його найбільше цікавило слово, очищене від мистецтва, — слово, звільнене від прикрас і культурних опосередкувань, максимально наближене до предметів чи явищ, які воно позначає. Слово «камінь» мусило стати тотожним самому каменю, слово «річка» мусило стати правдивою річкою. Звідси, припускаю, його пізніший інтерес до різьблення, до дерева й глини, до матеріалу куди автентичнішого, ніж слово, хоч би як воно було очищене від метафоричних нашарувань. Не знаю, чи Олег писав щось в останні роки життя, але думаю, що його невідступне прагнення автентичності рано чи пізно мусило б увінчатися мовчанням.
3.
1970-1971 роки були, здається, найщасливішими у нашій богемній юності чи, принаймні, найбезтурботнішими. Ми втішалися чистою творчістю, незатьмареною думками про друк та офіційне визнання, й насолоджувались відчуттям ліктя, плеча, простої присутності поруч братів по розуму, з якими можна обговорити ті самі книги, подивитися ті самі фільми, послухати ту саму музику.
Ми, звісно, знали, у якому світі живемо; ми вчащали до Калинців, зналися з Михайлом Осадчим і Вячеславом Чорноволом; почитували отриманий від них самвидав і обговорювали драконівський вирок їхньому колезі Валентинові Морозу, — вирок, який недзвозначно вказував, що «лагідних» термінів, як у 1960-ті, вже не буде, а буде тепер усім незгідним замість кількох років тюрми — кільканадцять.
І все ж ми наважилися скласти свій альманах, розуміючи, що він рано чи пізно потрапить у каґебістські лапи. Саме тому ми не стали включати до нього жодної політичної публіцистики, — лише «чисте мистецтво», чи, принаймні, те, що нам таким видавалося. Ми, однак, недооцінили пильності каґебешних «експертів» у цивільному: не знаходячи в альманасі явних політичних мотивів, вони віднаходили в ньому мотиви неявні. В метафоричній поемі Грицька Чубая «Марія» вони догледіли «елементи порнографії» (як приклад цитували рядок «бачу тіло її оголене у полоні освітлених звуків»); у моєму оповіданні «Неси свій німб» (де над головою скромного юрисконсульта М. з’явився одного дня не знати чому осяйний бублик) вони непомильно розпізнали «деканданс і містику»; а найкрамольнішою частиною альманаху визнали його обкладинку — літографію Володимира Онищенка з українським фольклорним орнаментом. вона, виявляється, була схожа на ті, що їх «використовували українські націоналістичні видання 20-30-х років».
Уже й не згадую, що відкопали ґебешники у вірші Олега Лишеги (нам тих «рецензій» не давали на руки, лише показували на допитах). Вірш був цілком безневинний: «Річечка… Камінь… Мати миє посуд… Кістяки з’їденої риби викидає на дно… Рибки плавають довкола неї…» — треба було мати справді неабияку фантазію, щоби відшифрувати в усіх тих текстах, а надто в оцьому, якусь потаємну крамолу.
Проте ґебістам, як я зрозумів на допитах, ішлося зовсім не про альманах, а про наші контакти з родиною Калинців, з Чорно-волом, Осадчим та іншими справжніми дисидентами. «Скриня» була лиш засобом шантажу. «Ви ж знаєте, Миколо Юрійовичу, — казав мені лагідний слідчий, — не можна жити в суспільстві і бути вільним від нього». Я знав цей марксистський трюїзм, але вперто стояв на своєму: нічого не чув, не бачив, ніякого самвидаву не отримував. Після чого заскакував другий слідчий, гупав кулаками об стіл, репетував рускім триповерховим матом і обіцяв «сгноить в Сибири».
Приблизно так само допитували й Олега, ми переповідали з ним один одному ці розмови з ґебешними «літературознавцями», прогулюючись у парку; ми так само ділилися цією інформацією і з Грицьком та Галею, з іншими найближчими друзями, — ми цілком довіряли одне одному і я переконаний досі, що ніхто з нас не дав жодних свідчень одне проти одного.
Найгірше справи склалися у Грицька:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.