Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

66
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 47
Перейти на сторінку:
він прочи­тав, ви­давався теж

де­преси­вним. Ха­о­ти­чні асоціа­ції, фрагментарні образи, по­тік сві­до­мості. Хо­лод і темря­ва, вок­зальний скре­гіт залі­за, вте­ча і пере­слі­дува­н­ня. «Вони би­ли чимсь ва­жким, за­штовху­ю­чи під ко­ле­са». То бу­ла єдина фраза, яка засі­ла мені у пам’яті з тої хи­ме­рної, ні на що не схо­жої пое­зії.

Ми жи­ли май­же поруч: він — в одному з уні­верси­тетських гу­рто­жи­тків на Пасі­чній, без­успішно пере­йменованій советами у про­спект Ле­нінсько­го Комсо­мо­лу, я — на невели­кій бі­чній вули­ч­ці, що від­га­лу­жу­валась від то­го про­спекту на само­му йо­го поча­тку і нази­вала­ся тоді Кавалерійською. У добру по­году ми мо­гли добирати­ся від Гри­цька з По­гу­ля­нки додо­му пі­шки — повз Ли­ча­кі­вський цвинтар і стадіон Ін­ституту фізку­льтури, або ж — трохи довшим для мене шля­хом — по другий бік Бо­та­ні­чно­го саду. Так само ча­сто ми поверта­ли­ся разом додо­му трам­ваєм із міста з рі­зних ім­през, які теж за­звичай не об­ходи­ли­ся без Гри­цька та інших друзів. Ми вча­ща­ли на ви­ставки і ви­стави, на концерти і фільми; добрих ре­чей тоді допускало­ся не­бага­то, тож від­сте­жи­ти все більш-менш варті­сне бу­ло не так уже й складно.

По дорозі ми мали до­стат­ньо ча­су обміня­ти­ся вра­же­н­ня­ми, і я досить шви­д­ко від­крив у цьо­му не­примі­т­ному хло­пцеві глибоко­го й му­дро­го спів­роз­мовни­ка. Як і Гри­цько, він ні­ко­ли не спере­ча­вся — то бу­ла ідеальна, як я те­пер ро­зумію, постава для Вчи­теля; про­те Гри­цько був хо­ле­ри­ком, з ньо­го перла енергія, він був вродженим лі­дером, ха­ри­змати­ком, альфа-сам­цем, і не­згоду завжди вмів ви­рази­ти до­шку­льною фразою, ни­щі­вним коментарем, саркасти­чним за­уваже­н­ням. Олег нато­мість лиш по­блаж­ли­во посмі­ха­вся — і ко­ли я наївно доводив, що Си­моненко — си­льні­ший поет за Дра­ча й Він­грановсько­го, і ко­ли наполя­гав, що Гемін­ґ­вей — ку­ди кра­щий від зану­ди Фо­лк­не­ра, і ко­ли стверджу­вав, що маркси­стське ви­значе­н­ня свободи як усві­до­мле­ної необ­хі­дності не та­ке вже й без­глузде, — як­що ті­льки йо­го не візь­муть на озброє­н­ня демаго­ги.

Він не мав Гри­цькової еру­ди­ції, йо­го взага­лі не ці­кави­ла кі­лькість прочи­та­но­го чи поба­че­но­го; при­пу­скаю, що він узага­лі не прочи­тав за жи­т­тя більше, ніж кі­льканад­цять чи, мо­же, кі­лька деся­тків кни­жок, а про­те все прочи­та­не бу­ло саме йо­го — у най­глиб­шо­му і найсокровен­ні­шо­му значен­ні то­го сло­ва: він прони­кав у текст і зжи­вався з ним, освою­вав і при­свою­вав; він дові­ряв своїй інтуї­ції, непоми­льно знаходя­чи саме те, що найбільш від­повід­ало йо­го за­ці­кавле­н­ням, йо­го по­тре­бам, йо­го ми­сте­цькому аніму­су. При­близно так ди­кі зві­рі непоми­льно знаходять росли­ни, по­трі­бні їм для лі­ку­ва­н­ня чи від­ві­та­міне­н­ня.

Олег був мінімалі­стом — що в жит­ті, що у творчості. Прига­дую, як він носи­вся з польською кни­гою про Ґро­товсько­го — з докла­дним опи­сом йо­го ви­стави Apocalypsis cum figuris та чи­слен­ни­ми фо­то­графія­ми; як захоплю­вався щойно опублі­кованим тоді в СС­СР Кавабатою і «Кри­ком і шалом» Фо­лк­не­ра; як носи­вся з то­ми­ком Елі­ста, з ві­ршами Ло­ренса, Карло­са Вілья­мса й Роберта Фроста, з давньоки­тайською пое­зією і японською графі­кою, з іта­лійськи­ми ге­рмети­ками та дво­мовною (польсько-англійською) кни­жкою Си­львії Плат, із якої вре­шті пере­клав зо два деся­тки ві­ршів.

Маю вра­же­н­ня, що в ми­сте­цтві йо­го найбільше ці­кави­ло сло­во, очище­не від ми­сте­цтва, — сло­во, звільнене від при­крас і ку­льтурних опосеред­ку­вань, макси­мально на­ближе­не до предметів чи явищ, які воно по­значає. Сло­во «камінь» му­си­ло стати то­то­ж­ним само­му каменю, сло­во «рі­ч­ка» му­си­ло стати правди­вою рі­ч­кою. Звідси, при­пу­скаю, йо­го пізні­ший інтерес до рі­зьбле­н­ня, до дерева й глини, до мате­рі­алу ку­ди автенти­чні­шо­го, ніж сло­во, хоч би як воно бу­ло очище­не від мета­фори­чних на­шарувань. Не знаю, чи Олег пи­сав щось в остан­ні роки жи­т­тя, але думаю, що йо­го невід­ступ­не прагне­н­ня автенти­чності рано чи пізно му­си­ло б увінча­ти­ся мовча­н­ням.

3.

1970-1971 роки бу­ли, здає­ться, най­ща­сли­ві­ши­ми у на­шій богемній юності чи, принаймні, найбез­турбо­т­ні­ши­ми. Ми вті­шали­ся чи­стою творчі­стю, неза­тьмареною думками про друк та офі­ційне ви­зна­н­ня, й насо­ло­джу­вались від­чу­т­тям лі­ктя, пле­ча, простої при­сут­ності поруч братів по ро­зуму, з яки­ми мо­ж­на об­говори­ти ті самі кни­ги, поди­ви­ти­ся ті самі фільми, послу­ха­ти ту саму му­зи­ку.

Ми, звісно, знали, у якому сві­ті жи­вемо; ми вча­ща­ли до Кали­нців, знали­ся з Ми­хайлом Осад­чим і Вя­че­сла­вом Чорноволом; почи­тували отри­маний від них сам­ви­дав і об­говорю­вали драконі­вський ви­рок їхньо­му ко­ле­зі Валенти­нові Морозу, — ви­рок, який недзво­значно вказував, що «ла­гідних» те­рмінів, як у 1960-ті, вже не бу­де, а бу­де те­пер усім незгідним замість кі­лькох років тю­рми — кі­льканад­цять.

І все ж ми нава­жи­ли­ся скласти свій альманах, ро­зумію­чи, що він рано чи пізно по­трапить у ка­ґе­бістські ла­пи. Саме то­му ми не стали вклю­ча­ти до ньо­го жодної політи­чної пу­блі­ци­сти­ки, — ли­ше «чи­сте ми­сте­цтво», чи, принаймні, те, що нам та­ким ви­давало­ся. Ми, однак, недооціни­ли пи­льності ка­ґе­бе­шних «екс­пертів» у ци­вільному: не знаходя­чи в альманасі явних політи­чних мо­ти­вів, вони від­находи­ли в ньо­му мо­ти­ви нея­вні. В мета­фори­чній поемі Гри­цька Чу­бая «Марія» вони до­гле­діли «елементи порно­графії» (як при­клад ци­тували ря­док «ба­чу ті­ло її ого­ле­не у поло­ні осві­тле­них звуків»); у моє­му оповідан­ні «Неси свій німб» (де над го­ло­вою скро­мно­го юри­сконсульта М. з’яви­вся одно­го дня не знати чо­му осяйний бу­блик) вони непоми­льно роз­пі­знали «декан­данс і місти­ку»; а найкрамо­льні­шою ча­сти­ною альманаху ви­знали йо­го об­кла­ди­нку — лі­то­графію Воло­ди­ми­ра Они­ще­нка з украї­нським фо­лькло­рним орнаментом. вона, виявля­є­ться, бу­ла схо­жа на ті, що їх «ви­кори­стовували украї­нські на­ціоналі­сти­чні ви­да­н­ня 20-30-х років».

Уже й не зга­дую, що від­копали ґе­бе­шни­ки у ві­рші Оле­га Ли­ше­ги (нам тих «ре­цензій» не давали на руки, ли­ше показували на допи­тах). Вірш був ці­лком без­невин­ний: «Рі­че­ч­ка… Камінь… Мати миє посуд… Кі­стяки з’їденої ри­би ви­ки­дає на дно… Ри­б­ки пла­вають довко­ла неї…» — тре­ба бу­ло мати справді неабияку фа­нтазію, що­би від­ши­фрувати в усіх тих текс­тах, а надто в оцьо­му, якусь по­та­є­мну крамо­лу.

Про­те ґе­бістам, як я зрозумів на допи­тах, ішло­ся зовсім не про альманах, а про на­ші контакти з роди­ною Кали­нців, з Чорно-волом, Осад­чим та інши­ми справж­німи диси­дентами. «Скри­ня» бу­ла лиш засобом шанта­жу. «Ви ж знає­те, Ми­ко­ло Юрі­йови­чу, — казав мені ла­гідний слі­д­чий, — не мо­ж­на жи­ти в суспільстві і бу­ти вільним від ньо­го». Я знав цей маркси­стський трю­їзм, але вперто стояв на своє­му: ні­чо­го не чув, не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву не отри­му­вав. Після чо­го заскакував другий слі­д­чий, гу­пав ку­ла­ками об стіл, ре­петував рускім три­поверховим матом і обіцяв «сгноить в Си­би­ри».

При­близно так само допи­тували й Оле­га, ми пере­повід­али з ним один одному ці роз­мови з ґе­бе­шни­ми «лі­те­ратуро­знавця­ми», про­гу­люю­чись у парку; ми так само діли­ли­ся ці­єю інформа­ці­єю і з Гри­цьком та Га­лею, з інши­ми най­ближ­чи­ми друзя­ми, — ми ці­лком дові­ря­ли одне одному і я пере­конаний досі, що ні­хто з нас не дав жодних свід­чень одне про­ти одно­го.

Найгі­рше справи склали­ся у Гри­цька:

1 ... 42 43 44 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"