Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

вже про те, аби комусь дозволяти щось пхати «туди».

Запхати — та що там, просто запхатися, таки «туди» — намірялись, коли Асі йшов двадцятий рік. Намірявся — чудовий і коханий. Юрко.

Студенткою вона потоваришувала з такою собі Аллою. Старша від неї на пару років, кремезна, здавалося, незграбна, проте рухлива — Алла не заздрила витонченому Асиному силуету. Більш того, на те, що «у малої прегарна фігура» — про своє тіло Ася почула саме від неї. І здивувалась.

У великому студентському туалеті дівчата роздивлялися сукню. Хтось прикупив у комісійному, здається, італійську, чудову. Вимогливу, бо стрейч, обтягує тіло, мов тонка рукавичка. Хазяйка обнови роздратовано втупилась у дзеркало: мовляв, дарма гроші викинула, живіт стирчить, корова-коровою. Більше у підступну сукенку не поліз ніхто. Аж поки Алла не примусила Асю. Підморгувала — мовляв, зараз покажемо клас!

І справді. Блакитна тканина ніби намалювала невеличкі груди, тонку талію, незвичні, плавні, рамена.

Алла охоче брала Асю з собою у компанії. І від серця, й не без розрахунку. «Бо так воно! Хто не сліпий, той відразу саме малу помічає. А лишень придивиться, як та сидить, відморожена, так до мене скаче, на контраст!»

Юрій — приятель Аллиного хлопця. На контраст не поласився, може й тому, що не буде ж він у приятеля відбивати.

У чиїйсь пустій квартирі, на третю чи четверту зустріч, коли Алла та той, другий, вирушили в маленьку кімнату, Юра, сидячи, ніби знічев'я, перетягнув Асю до себе на коліна.

Вона не злякалася. Здається, саме тому, що усе це знічев'я, ніби жартома, без пафосу, без атаки. Усередині раптом стало лоскотно. Кінчиком язика, зовсім не противним, він обводив контур губ дівчини, лоскотало ж — «там».

Злякалася — коли дійшло до нижньої половини тіла. Стало боляче. Вона обіймала хлопця, за плечі притягувала його до себе, але нутром — виштовхувала, бо боліло їй все сильніше. Юра піднявся з дивана. «Броньована… Облишмо, це — діло надовго».

За кілька днів зустрів її біля інституту. Гукнув, усміхнувся, підкинув на долоні ключі. «Рушаймо, закінчимо довге діло. Чи як?»

Кожен поштовх відлунював нестерпним болем. Біль скінчився лише тоді, коли Юра — видихнув гучно, глибоко, здригнувсь, та, нарешті, покинув її нутрощі. Лежати отак, поряд, але щоби не боліло… Лежати й нюхати плече! Якби ж можна було саме так, тільки так!

Юра покликав її в Одесу, було там йому в кого перебути пару днів. Та коли вдома вона лише муркнула бабусі про поїздку, мовляв, компанією, з усіма, можна ж — та сказала як відрізала: «Ні й ні!» Переступити через подвійне «ні» — не вдалося.

Після повернення з цієї клятої Одеси Юра не задзвонив. З вечора у вечір Ася сама набирала знайомий номер. І мовчала. Одного разу не витримала, розплакалась у слухавку. Й наступного дня — Юра підловив її під інститутом.

Щоби сказати: рюмсання чув не він, а його батько. І мало не витряс душу, що це, мовляв, за бабські істерики, о дванадцятій ночі, чи не десять дзвінків, всіх розбудити, в порядний дім, що накоїв, одоробло?

—  І взагалі, я хочу сказати тобі, Асько… Знаєш, ми з тобою… Так от…

«Мовчи-мовчи-мовчи! Мов-чи-чи-немов!» — Асі здавалося, що це вона белькотіла лише собі, заклинала лихо, бо не хотіла почути, знала, звідкись таки знала — те, що почує, воно як прірва, летіти наниз лячно. А виявилося — говорила вголос, бо Юра виставив долоні, ніби захищавсь (отак, не вона, а він!), і кинув:

— Мовчати? То мовчу. Як хочеш. Тільки до моїх, знаєш, по ночах не дзвони. Ну, давай, броньована, чао-какао!

Мама тоді вже не жила з Асею та бабусею. Виявилося, вона ледь дочекалась, аби дочка скінчила школу, вступила у лісотехнічний. Чому лісотехнічний? Які ліси, яка там деревообробна промисловість? Про інститут домовилася бабуся. Асі було все одно, куди. Бабуся ж щось вираховувала, через когось оборудувала, щоб не зрізали на вступних.

Інститут — і крапка. Вища (мама дозволяла собі з хихотінням казати — «верхня») освіта. Ася інколи думала собі, що вивчилась би на перукарку. У перукарні, ще під час тих відвідин, з мамою, їй ставало напрочуд спокійно, добре ставало. Не нудилася в черзі, тільки б сісти ближче до крісла, над яким срібними крильцями мигтять пташки-ножиці. Дивитися.

Бабуся сказала — це пусті фантазії. Інститут. І крапка. Мама б, напевне, відпустила й на перукарські курси, чого б ні? Але мама, як виявилося, просто чекала того символічного, хоч куди, вступу. Аби чкурнути. Не від школярки, від студентки, інша справа…

Мамин Микола. Звідкись узявся він, цей Микола. Ще раніше — Ася ще ходила до школи, в останній клас — мама одного разу піднесено сказала бабусі, що у вихідні до них приїде її… Словом, вона познайомить, він у готелі спиниться, але ж у гості прийде, це її…

— Мене не цікавлять твої кобелі.

— Це мій майбутній чоловік!

Бабуся не сказала ні слова. Мама плакала у ванній, двері були прочинені, мама стояла обличчям до кахлів, туди, де Ася, ще малою, приклеїла кілька переводок, ось вони, картинки. З метеликами, рибкою, жабою…

У мами дрібно здригалися плечі. Ася зробила крок, простягнула руку. Мама миттєво розвернулася до неї. В мами — негарне обличчя. Саме так. Почервоніле, й на ньому дрібні сльози виглядають, немов краплі поту.

— Чого тобі? Іди до своєї бабусеньки!

Лісотехнічний, то й що ж? Напевне, і справді дорослі мусять робити те, що їм не подобається.

Мама жила собі в Києві. Дзвонила, але приїжджала нечасто. Жила з тим, Миколою, так-так, вони й справді розписалися.

Київ-Київ. Колись він був святом, чарівним ескалатором у метро, яким рухаєшся нагору. А потім той Київ забрав тата. Назавжди. І маму поглинув. Треба розуміти, теж назавжди. Не в могилу, в чужі руки, та яка різниця, якщо назавжди?

Одного разу Ася поїхала в гості.

Мати й цей, її, Микола — були нібито й привітними. Але невідомо чому, Ася відчувала, що проводжати її вони будуть легко.

Там Ася, звичайно ж, не спеціально, зробила жахливе.

І не ніч іще була, так, вечір. І, головне, раніше, коли мама жила вдома, то у двері її кімнати можна було зайти, не стукаючи.

Ось і зараз — зайшла. На біду. Побачила двох, голих, у ліжку. Чоловік — із зімкнутими повіками, ніби сліпий, босі ступні, огидні. Жінка — зверху. Жінка (до такої картинки слово «мама» ніяк не пасує) на коротку мить повернула обличчя до дверей, які, звісно, рипнули.

На ранок