Читати книгу - "Салимове Лігво"

книжки більше одного разу. Ти ж уже знаєш, як вона закінчується.

— Гада’ш, це безпечно — дозволяти йому гуляти в лісі поза садибою? — зрештою запитала мати. — Кажуть, десь у цій місцевості є пливуни…

— Бозна-де звідси.

Марк трохи розслабився і приклеїв монстрові другу руку. У нього був повний стіл жаских чудовиськ «Аврори», розставлених певними сюжетами, які він щоразу змінював, коли додавався новий елемент. Це була доволі гарна колекція. Денні з Ралфі дійсно йшли подивитись на неї того вечора, коли… невідь-що там.

— Я думаю, з цим усе гаразд, — сказав батько. — Не після темряви, звісно.

— Ну, я сподіваюся, у нього не буде кошмарів після цього жахливого похорону.

Марк мало не ввіч побачив, як батько знизав плечима.

— Тоні Ґлік… таке нещастя. Але смерть і горе — це складники життя. Йому вже час звикнути до цієї ідеї.

— Можливо.

Знову довга пауза. Що прозвучить наступним, загадався Марк. Можливо, «дитя є батьком чоловіка» або «куди пагін гнеться, туди й дерево хилиться». Марк приклеїв монстра до його підставки, де заднім планом слугував могильний насип і похилений надгробний камінь.

— Ніщо не вічне на землі. Але в мене кошмари можуть бути.

— О?

— Той містер Формен таки справжній художник, хай як жахливо це не звучить. Хлопчик справді мав такий вигляд, ніби він просто заснув. Ніби він будь-якої миті може розплющити очі, і позіхнути, і… Я не розумію, чому ці люди катують себе поховальними відправами з відкритою труною. Це… язичництво.

— Ну, це вже позаду.

— Так, я гадаю. Він гарний хлопчик, правда, Генрі?

— Марк? Найкращий.

Марк усміхнувся.

— Є там що-небудь по телевізору?

— Зараз подивлюся.

Марк втратив цікавість до того, що буде далі; серйозна дискусія завершилась. Він поставив свою модель на підвіконня, щоби підсохла і затверділа. Через п’ятнадцять хвилин мати погукає до нього, нагадуючи, що вже пора лягати спати. Він дістав з верхньої шухляди комода піжаму і почав роздягатись.

Факт був той, що мати безпідставно непокоїлася за його психіку, яка зовсім не була тендітною. Не існувало жодної особливої причини, чому це мусило бути інакше — попри свою розсудливість і делікатність, у більшості сенсів він був звичайним хлопцем. Його родина належала до вищого середнього класу, і їхній рух угору досі не припинився; шлюб його батьків був надійним. Вони міцно кохали одне одного, нехай це навіть виглядало дещо старомодним. У житті Майка не траплялося жодної великої травми. Ті кілька шкільних бійок не залишили на ньому шрамів. Він добре ладнав з однолітками і загалом прагнув того ж, що й вони.

Якщо щось його й відособлювало, то це резерв неприступності та холодний самоконтроль. Ніхто йому цього не прищеплював; схоже було, він із цим народився. Коли машина збила його собаку, Чоппера, він наполіг, щоби їхати до ветеринара разом з матір’ю. А коли ветеринар повідомив: «Хлопчику мій, собаку слід усипити. Ти розумієш чому?», Марк ветеринару сказав: «Ви не всиплятимете його. Ви отруїте його газом на смерть, так?». Ветеринар відповів: «Так». Марк йому сказав: «Гаразд, робіть», але спершу він поцілував Чоппера. Йому було сумно, але він не плакав, сліз і зблизька не було на підході. Мати поплакала, але вже за три дні Чоппер був для неї в туманній минувшині, та він ніколи не опиниться в туманній минувшині для Марка. У цьому й полягає цінність не плакати. Плакати — це як висцикати все просто на землю.

Його вразило зникнення Ралфі Ґліка, а потім знову вразила смерть Денні, але в нього не було переляку. Він чув у крамниці, як один чоловік казав, що Ралфі, ймовірно, вхопив якийсь сексуальний збоченець. Марк знав, хто такі збоченці. Вони роблять з тобою щось таке, від чого самі кінчають, а коли кінчать, вони тебе душать (у коміксах той, кого душать, завжди харчить «Арррґґґхх») і закопують жертву у гравійному кар’єрі або під дошками долівки якогось покинутого сараю. Якби якийсь сексуальний збоченець запропонував цукерку йому, Марк копнув би його ногою по яйцях, а сам притьмом утік.

— Марку? — доплив угору по сходах голос матері.

— Я тут, — відгукнувся він і знов усміхнувся.

— Не забувай про вуха, коли вмиватимешся.

— Не забуду.

Він рушив, щоб спуститися наниз, поцілувати батьків на добраніч, рухаючись пружно й граційно, кинувши один погляд назад, на стіл, де картинно розташувалися його монстри: Дракула з роззявленим ротом показує свої ікла, загрожуючи дівчині, яка лежить на землі, тим часом як Божевільний Професор катує на дибі якусь пані, а містер Гайд підкрадається до якогось дідка, що тюпає собі додому.

Розуміти смерть? Звичайно. Це коли тебе запопали монстри.

  6

Рой Мак-Дуґалл зупинився на заїзді перед трейлером о половині на дев’яту, він двічі газонув двигуном свого «форда» і вимкнув його. Труба глушника ось-ось відвалиться, поворотники не працюють, а техогляд уже наступного місяця. Отака-от машина. Отаке-от життя. У хаті верещить дитина, і Сенді кричить на неї. Звичайний людський шлюб.

Він виліз із машини й забився, спіткнувшись об один з тих брукових каменів, із яких намірявся створити доріжку від заїзду до ґанку ще з минулого літа.

— Срачка-гарячка, — пробурмотів він, злобно глянувши на каменюку, і потер гомілку.

Він був добряче налиганий. Пішов з роботи о третій і напивався відтоді «У Делла» разом з Генком Пітерзом і Бадді Мейберрі. Генк останнім часом забагатів і, схоже, мав намір пропити всі свої прибутки, якими б вони не були. Рой знав, що про його друзів думає Сенді. Ну, хай їй хоч срака лусне. Душитися через кілька кухлів пива чоловіка в суботу та неділю, коли він цілісінький тиждень гне спину при тіпальній машині — добираючи ще й по вікендах для прихвату. Хто вона така, щоб ставити з себе святу? Сидить собі цілісінькими днями вдома, де нічого робити, окрім як прибрати в хаті, поточити баляси з поштарем та назирати, щоб дитина не залізла в духовку. Та й не дуже добре вона її гледить останнім часом. Днями клятий малий навіть упав зі сповивального столу.

А ти де була?

Я тримала його, Рою. Але він так випручується.

Випручується. Овва.

Він підійшов до дверей, усе ще пінячись. Боліла нога в забитому місці. Та де там від жінки чекати на співчуття. Ну, то що ж вона робить, поки він собі жили рве на того чма, бригадира? Читає «сповідальні» журнали[128] і їсть вишню в шоколаді, або дивиться мильні опери по телевізору і їсть вишню в шоколаді, або теревенить з подружками по телефону і їсть вишню в шоколаді. У неї прищі ростуть уже й на лиці, і на сраці. Їх скоро буде й не розрізнити.

Він штовхнув двері й увійшов.

Картина у хаті вразила його вмить і то сильно, прорізавшись крізь пивну імлу, як ляпас мокрим рушником: малий голий і кричить, з носа у нього біжить кров; Сенді його тримає на плечі, її блузка без рукавів закаляна кров’ю; вона озирається на Ройса, її обличчя спотворене здивуванням і страхом; пелюшка на підлозі.

Ренді, в якого ще не зійшли старі синці під очима, здіймає ручки, немов у благанні.

— Що тут відбувається? — повагом запитав він.

— Нічого, Рою. Він просто…

— Ти його