Читати книгу - "Білий попіл"

пішов би зараз через яр, щоб улаштувати засідку попереду, через півверсти, — пояснив він захекано.

— Згоден…

— Маєте невідкладні справи в маєтку?

Я похитав головою.

— Тоді — за мною! — і Котелок, звернувши з дороги, попрямував до лісу.

…Ми здолали чималу відстань, перш ніж він втомлено опустився на землю.

— Перепочиньмо, — сказав засапаний Котелок. — Навряд вони шукатимуть нас із собаками. Принаймні з ними собак не було…

— Зате на хуторі їх достобіса, — зауважив я.

Він погодився:

— Ваша правда. Відпочиватимемо недовго.

Ще трохи ми посиділи мовчки. Я помітив, що небо вже ледь посіріло. Світало.

— Ти звідки там узявся? — поцікавивсь я.

— Вас шукав. Я ж за корчмою… Ну, де в них нужник… Там така історія…

— Знаю, — сказав я, розуміючи, що Котелкові не надто приємно це згадувати.

— Шинкар розпатякав?

— Це я тебе штовхнув.

Котелок здивовано витріщився на мене.

— Навіщо?

— А тобі сподобалося б вічно на поводу ходити?

Він кілька разів смішно кліпнув.

— На якому поводу?

— Слухай-но… — я напружився, щоб пригадати його ім’я. — Олесю… Сотник наказав тобі стерегти мене, щоб я не пхав носа, куди не просять. Так?

— Ні.

— Як так — ні?! То якого ж лисого він тебе зі мною спровадив?

— Охороняти, — стенув плечима Котелок.

— Добро, хай буде «охороняти». Але охороняти — нащо? Щоб я не втік, щоб не пасталакав, з ким не треба…

— Ні, — знову одрубав Котелок і кліпнув. — Вас охороняти. Щоб не вбили.

Я поглянув на нього.

— А щоб не ліз, куди не просять?

— Та ні ж бо! — Котелок починав сердитися. — Сотник наказав, щоб жодна волосина, той-во… І робити все, що ви скажете. Все.

Ми помовчали.

— Отже, це не сотник наказав мене вбити?

— Та ні ж бо! — переконано вигукнув Котелок.

— Але ж ти знав, що буде замах?

Він похитав головою.

— А ти хоча б здогадуєшся, якого чорта лисого їм запиндюрилося мене вбити?

— То вже вам видніше, — розгублено відповів Котелок.

— Та мені ж звідки знати! Я тільки почав розплутувати всі ці ваші інтриги…

— А я й не починав! Сотник мені тільки хутір показав, щоб я орієнтувався трохи — от і все. Та й то я поки що, крім шинку, мало що запам’ятав… Хіба що пагорб, де дівчину вбили…

— Соломію, — підказав я.

— Ну, так, — кивнув він.

Ми підвелися й мовчки попленталися далі.

Дуже скоро густий підлісок закінчився, й ми опинились у сосновому бору. Сіре небо вже достатньо освітлювало дорогу, щоб ми могли йти, не дивлячись щосекунди собі під ноги. Я порівнявся з Котелком.

— І давно ти на сотника працюєш?

— Два місяці, — відповів він. — З половиною.

— І де ти був увесь цей час?

— Та з ним і був! Він у роз’їздах весь час. Шукає Хому цього. Брута.

— Ти щось плутаєш, голубе, — я навіть зупинився. — Панночку вбили у квітні! Два дні тому сороковини були. Тому раніше ви ніяк не могли Хому Брута шукати.

— Та не плутаю я нічого! Пан сотник мене на ярмарку зустрів. На Колодія. Там навкулачки на гроші билися. Я теж бився. І програв добряче… — він наморщився й несамохіть торкнувся щелепи. — А він мені роботу запропонував. Ніколи цього не забуду. Бо з тими, хто програє, зазвичай ніхто не панькається…

Котелок знову випередив мене, тож довелось його наздоганяти.

— А чому ти вирішив, що він уже тоді когось шукав?

— Бо це й була моя робота — помогти йому впіймати такого собі Хому Брута.

— Он як… А навіщо сотник шукав Брута? Це він тобі сказав?

— Ні. Він нам ніяких подробиць не розказував.

Я не міг второпати, як сприймати слова Олеся.

— І як ви його шукали?

— Сотник листи отримував. Майже щотижня. В цих листах йому хтось підказував, де шукати.

— Отже, коли панну Соломію вбили, ви вже добрий місяць як винюхували Хомин слід?!

— То вже ви самі рішайте, а я про це вбивство тільки тут уперше почув. Та й то — в загальних словах.

— Чекай-но, — я взяв Котелка за плече. — Чекай… Бо мені вже в голові від цього всього макітриться. А сотник? Коли його дочку вбили — де він був?

— Кого убили? — запитав Котелок, пришелепкувато витріщившись на мене.

— Тебе пострілом оглушило?! Дочку його!

— У нього є дочка?

— Була… Ну ж бо, братику, що з тобою?! Де був сотник, коли вбили його дочку, панну Соломію?

— То о-он воно як! — Котелок дивився на мене зі щирим подивом. — Так вона — його дочка?!

— Ти, голубе, певно, з неба впав?!

— І коли її вбили?

— Та сорок днів тому й убили! Під тою старою вербою, куди ти нас возив! Той-таки Хома, якого сотник шукав!

— Та немає в нього ніякої дочки! — він спробував перекричати мене й тому трохи знітився. — Вибачайте, пане Білий… Немає в нього ніякої дочки! Принаймні я про неї ніколи не чув. І сорок днів тому ніхто в сотниковому маєтку не вмирав. Хіба що йому до цього було аж так байдуже, що він і вухом не повів.

— І жодних листів, які б його засмутили, не отримував?

— Йому взагалі ніхто не писав, окрім цього болгарина.

— Болгара, — виправив я. — Це прізвище його. Томаш Болгар.

— Так, — погодився Котелок, — Болгара. Одержували нового листа — й притьма на нове місце. Тільки ніякого Хоми там не було. Ми все людей про нього розпитували. А сотник на пошту ходив, як на службу. Аж доки новий лист приходив. І так — чотири рази! А потім уже ми в Київ приїхали, щоб вас знайти. Сотник сказав, треба вивідати, що ви за один. Який такий сищик. Якщо путній, сказав сотник, то поможе нам у розслідуванні. То ми майже місяць за вами спостерігали. А далі — ви знаєте.

— Я не розумію… Забудьмо на мить, що ви шукали вбивцю його дочки за добрий місяць до самого вбивства… Чому він не розказував, що саме накоїв цей Брут?

Котелок помовчав, а потім сказав те, що завдавало йому найбільше прикрості:

— Сотник вважає мене тупаком.

— Не певен, що так… Радше занадто чесним… Це його власні слова. І це вже набагато цікавіше!

— Що саме?

— Що в усій цій історії чесним людям чомусь не довіряють.

І я пішов уперед — хотів поміркувати про це в тиші.

Ліс раптово скінчився. Ми проминули невеликі чагарі й опинилися біля старого кладовища.

— Це ми, здається, гак дали, — невпевнено мовив Котелок.

— Не біда. Від цвинтаря має бути дорога, — і я пішов далі.

Почувши, що Котелок спинився, обернувся до нього.

— О такій порі тут нікого не буде, — підбадьорив я його.

— Це якщо треті півні вже проспівали, — сказав він і почав вертіти головою на всі боки, видивляючись сонце. — Ще не зійшло, здається…

— Та облиш! Не мертвих слід боятися…

Я рушив чистою й доволі широкою доріжкою повз старі могили, на яких стояли зчорнілі дерев’яні хрести і де‑не-де — кам’яні надгробки. Аж тут побачив гробницю.

Річ не в тому, що це був єдиний склеп на все кладовище і що справляв він поважне враження, навіть як на мірки київської знаті. Просто це був склеп із мого сну. Не схожий, не точно такий, — це був саме він. До щонайменших деталей. Ще до того, як помітив вхід, я вже знав, що доріжка перед склепом посипана гравієм. Як у моєму сні…

Так і є. Я став, роззявивши рота. Над входом було викарбувано: «Сім’я Засухи», — і це була єдина відмінність від того, що я бачив уві сні.