Читати книгу - "Посуха"

Вітлем. — Я трохи досліджував спортивну історію Ківари. Просто з цікавості — і натрапив на це. Подумав, вас це порадує.

— Ще б пак! Дякую.

— Забирайте. Це копія. Якщо схочете, можу якось вам показати, де шукати оригінал. Там, певно, є й інші світлини з тих часів. На них він теж може бути.

— Дякую, Скотте, справді. Яка чудова знахідка!

Вітлем зіперся на стіл. Витягнув із задньої кишені пом’яту антифоківську листівку й зіжмакав її. Жбурнув у відро. Вона упала точно всередину.

— Вибачте за Сандру, — мовив Вітлем. — Вона й так ніяк не могла звикнути до тутешнього життя. Не так ми з нею уявляли приємну втечу на село. А коли з Гедлерами трапився цей жах, усе стало ще гірше. Ми ж переїжджали сюди, щоб бути подалі від таких речей. А тут — з дощу та й під ринву.

— Те, що трапилося з Гедлерами, унікальний випадок, — мовив Фок.

— Знаю, але… — Вітлем зиркнув на двері. У коридорі було порожньо. Вітлем понизив голос. — Вона гіперчутлива до насильства. Нікому не кажіть, але в Мельбурні на мене якось напали, і це закінчилося… погано це закінчилося.

Він знову поглянув на двері, але, оскільки вже почав говорити, мусив виговоритися.

— Я був на сороковому ювілеї у приятеля у Фут-скреї,[2] а коли вертався, вирішив піти на станцію короткою дорогою, через провулки, як усі роблять. Але того разу я там наскочив на чотирьох хлопців. Зовсім ще дітей, але з ножами. Вони загородили дорогу мені та ще одному чоловікові — ми не були знайомі, просто ще один сердега вирішив скоротити дорогу, — і ми попали. Вони діяли за стандартною схемою: зажадали наші гаманці й телефони, але щось пішло не так. Вони злякалися і скипіли. Мене били ногами й руками, зламали ребра — повний комплект. А от другий бідолаха отримав ножа в живіт і сплив кров’ю на асфальті… — Вітлем сковтнув. — Мені довелося покинути його й іти шукати допомоги, бо ці виродки вкрали мій телефон. Заки я повернувся, «швидка» була вже на місці, але все одно запізнилася. Бригада сказала, що він помер ще до їхнього приїзду.

Опустивши очі, Вітлем довгу мить крутив у пальцях скріпку. Потім потрусив головою, наче проганяючи думки.

— Хай там як, а спершу одне, потім друге. Тепер ви розумієте, чого Сандра така нещасна, — слабко всміхнувся він. — Хоча зараз у місті, либонь, так можна сказати майже про кожного.

Фок спробував уявити бодай один виняток. І не зміг.

Розділ двадцять другий

Повернувшись до себе в номер, Фок підійшов до вікна й задивився на порожню центральну вулицю внизу. Вітлем відвіз його назад до пабу й на прощання подружньому помахав рукою в усіх на очах. Фок провів його поглядом, а потім зайшов на стоянку перевірити, чи так усе жахливо, як йому пам’ятається. У слабкому надвечірньому світлі літери, надряпані на машині, світилися, а на додачу хтось ще запхав під «двірника» жменю антифоківських листівок.

У пабі Фок непомітно прослизнув сходами нагору й решту вечора провів, лежачи на ліжку й переглядаючи останні документи Гедлерів. Очі пекло. Була вже пізня година, але Фок і досі відчував нервове збудження після бездонної філіжанки кави Сандри Вітлем. За вікном проїхала машина з увімкненими фарами; по електричному дроту пробігла самка опосума завбільшки з невеличку кицьку; у спину їй учепилося дитинча. Потім на вулиці знову все затихло. Це була справжня сільська тиша.

Ось що найбільш незвично для таких міських мешканців, як Вітлеми, подумалося Фоку. Тиша. Він розумів, чому вони, як і багато хто, шукали сільської ідилії. Коли сидиш у дорожньому заторі або в крихітній квартирці в будинку без садка, ця ідея може здатися вельми спокусливою. Усі уявляють, як дихатимуть чистим повітрям і дружитимуть із сусідами. Діти їстимуть домашні овочі й учитимуться цінувати чесну працю.

А по приїзді, коли порожня фура, вивантаживши речі, зникне з очей, вони починають роззиратися — і їх неодмінно приголомшує безмежжя відкритого простору. Найперше вражає простір. Як його багато! Загубитися можна. Коли до самого обрію не бачиш жодної живої душі, стає моторошно.

А незабаром виявляється, що овочі не хочуть рости так рясно, як у ящику на вікні. Що кожен зелений паросток доводиться буквально виманювати з непіддатливої землі, а сусіди занадто заклопотані тим самим, тільки у промислових масштабах, тож їм нема коли дружити. Тут нема щоденних заторів, але, на біду, нема й куди поїхати.

Фок не звинувачував Вітлемів. У дитинстві він спостерігав таке чимало разів. Приходьки бачили цю безмежну, голу, тверду як камінь землю — і дуже швидко на їхніх обличчях з’являвся однаковий вираз: «Я і подумати не міг».

Фок відвернувся од вікна, пригадавши, як суворість місцевого життя просочилася в дитячі малюнки у школі. Сумні обличчя й брунатні краєвиди. У Біллі Гедлера малюнки були радісніші, подумалося Фокові. Він бачив їх, кольорові й цупкі від висохлої фарби, на стінах садиби на фермі. Літаки з усміхненими людьми в ілюмінаторах. Різноманітні машини. Біллі бодай не журився, як інші діти, подумав Фок. І мало не розреготався на таку безглузду думку. Біллі мертвий, зате він не журився. До самого кінця. А в кінці, напевно, він жахливо перелякався.

Всоте Фок спробував уявити, як Люк ганяється за власним сином. Він подумки малював цю картину, але вона виходила розмитою, нечіткою. Фок пригадав свою останню зустріч з Люком. П’ять років тому, одного сірого й нічим не примітного дня в Мельбурні. Тоді ще дощ дратував, а не сприймався як благословення. На той час, мусив зізнатися собі Фок, він почувався так, наче зовсім не знає Люка.

Фок миттю помітив Люка у протилежному кінці бару на площі Федерації. Дратівливий і мокрий Фок, який повертався з роботи, нічим не вирізнявся серед сірих людей у костюмах. А Люк, який щойно вирвався на волю після нескінченної конференції постачальників, досі пашів енергією, що неможливо було не помітити. Він притулився до колони з пивом у руці й зачудованою усмішкою на обличчі, роздивляючись вечірні натовпи британських туристів і знудьгованої молоді, з ніг до голови вдягненої в чорне.

Фока він зустрів пивом і поплескуванням по плечу.

— Поглянь на цю зачіску — я б йому вівцю стригти не довірив, — заявив Люк, не стишуючи голосу. Він вказував своїм пивом на худого молодика з виголеними скронями й подобою ірокезу, що явно обійшовся йому недешево. У відповідь Фок усміхнувся, а про себе подумав: ну чому Люкові обов’язково потрібно починати з оцих