Читати книгу - "Висотка"

Лейнг, присівши навпочіпки біля вогню, потикав шампуром стегно вівчарки і з зусиллям прогнав із пам'яті вид могильника. Іноді в нього виникали підозри, що хтось із мешканців дійшов до канібалізму — з дуже багатьох трупів хірургічно майстерно було зрізано цілі шматки плоті. Можливо, мешканці нижніх поверхів, змучені тяготами та дискримінацією, здалися необхідності.

— Роберте! Що ти робиш?..— незадоволений голос Еліси перервав роздуми Лейнга.

Витерши руки об фартух, він поспішив до спальні.

— Усе гаразд, вечеря майже готова.

Лейнг говорив заспокійливим тоном — так він розмовляв під час клінічної практики з найтупішими дітьми-пацієнтами. Такий тон не пасував двом розумним жінкам, що уважно стежили за ним із ліжка.

— Напустив диму в квартиру,— сказала Елеонора.— Знову сигнали подаєш?

— Ні... Це все телефонні довідники. Папір, напевно, із пластиком.

Еліс стомлено похитала головою.

— Де батарейки для Елеонори? Ти обіцяв знайти. Вона хоче знову писати огляди.

— Я знаю...

Лейнг подивився на порожній екран портативного телевізора на підлозі. Відповісти було нічого: як він не старався, останні батарейки вже сіли.

Елеонора уважно дивилася на нього. Вона розколупала рану на зап'ясті та манірно показувала її кішці, що сиділа в дальньому кутку.

— Ми обговорювали, чи не переїхати тобі в іншу квартиру.

— Що?

Не знаючи, чи це серйозно, чи знову розігрується пантоміма, Лейнг весело розсміявся.

Жінки лежали впритул одна до одної, ніби зливаючись докупи. Періодично приносячи їжу, Лейнг навіть не розумів точно, кого обслуговує. Вони об'єдналися в одному ліжку для тепла і безпеки, а можливо, і щоб спільно стежити за ним. Елеонора й Еліс знали, що залежать від Лейнга. Попри «пантоміми», вони своєю поведінкою повністю задовольняли потреби Лейнга — в обмін на його турботу. Такий обмін чудово підходив Лейнгові, як і те, що обидві були в одному ліжку: він терпів лише один набір улесливих вимог, один репертуар нервових ігор.

Йому подобалося, коли в Елеонорі прокидався старий дух. Обидві жінки страждали від недоїдання, і Лейнг радів, коли вони знаходили сили виконувати свої ролі в цьому уповільненому фарсі та поводилися з ним, як дві гувернантки, що служили багатому господареві, дратуючи норовливу та замкнуту дитину. Часом Лейнгові подобалося доводити гру до логічного завершення: він уявляв, що ці дві жінки командують ним та нескінченно його зневажають. Така роль виручила його, коли у квартиру увірвалася банда грабіжниць. Побачивши, як знущаються над Лейнгом і прийнявши його за бранця Елеонори й Еліс, жінки пішли. З іншого боку, можливо, вони надто добре усвідомлювали, що відбувається.

Так чи інакше, Лейнг міг вільно жити в цьому тісному сімейному колі. Тепер він мав повну свободу досліджувати себе, а постійна непередбачуваність тримала всіх у тонусі. Він міг просити цицьку, а міг і розгніватися. Ампул із морфієм залишалося достатньо, і Лейнг подумував познайомити жінок із цим п'янким еліксиром. Звикання знову схилить баланс сил на його користь і посилить їхню залежність. Як не дивно, саме тут, у висотці, він знайшов своїх перших пацієнтів.

Потім, розділивши собаку та роздавши щедрі порції жінкам, Лейнг, притулившись спиною до балконного поруччя, задумався про своє везіння. Тепер уже неважливо, як він поводиться, яким примхливим поривам дає волю, якими збоченими стежками слідує. Шкода, що Ройял помер: Лейнг був йому безмірно вдячний за проект висотки і взагалі за все, що тут відбувалося. Незрозуміло, з якого дива Ройял відчував перед смертю якусь там провину.

Лейнг бадьоро помахав жінкам — вони сиділи на матраці з тацею та їли з однієї тарілки,— доїв темне м'ясо, заправлене часником, і подивився на фасад будівлі. Усі поверхи були занурені в пітьму, і Лейнг цьому зрадів. Хоча він дійсно любить і підтримує свою зграю, це не заважає новознайденій свободі.

Загалом життя у висотці вдалося. Усе поступово приходило в норму. Лейнг знову почав подумувати про медичний інститут. Завтра можна під'їхати до фізіологічної лабораторії: може, дадуть студентів. Тільки спочатку треба прибратися. Він бачив, як дві сусідки підмітали в коридорі. Є надія запустити ліфт. Напевно, варто зайняти ще одну квартиру, розібрати барикаду та заново обставити кімнати. Лейнг згадав про погрозу Елеонори прогнати його і відчув величезне аж до непристойності задоволення. Треба подумати, як знову завоювати їхню прихильність.

Втім, усе це, як і морфій, який він буде їм давати, збільшуючи дозу, тільки початок, репетиція майбутніх розваг. Відчуваючи, як росте всередині радість, Лейнг притулився до поруччя.

Сутеніло, у темряві світилися вогники догоряючого багаття. Великий собака на рожні нагадував силует летючої понівеченої людини, що підіймається в нічне небо, і вуглинки горіли на його шкірі, ніби коштовне каміння.

Лейнг подивився на сусідню висотку. Там стався збій електропостачання, і на 7-му поверсі згасло світло. У темряві вже миготіли промені ліхтарів: мешканці намагалися зрозуміти, що відбувається. Лейнг посміхнувся, готовий вітати їх у новому світі.

Про автора

Джеймс Грем Баллард (1930-2009) — одна з найвидатніших фігур англійської літератури другої половини XX століття. Народився майбутній письменник у Шанхаї, в сім'ї британського дипломата. Під час Другої світової війни разом із батьками перебував у японському концтаборі для цивільних осіб. Після звільнення повернувся до Лондона, де закінчив школу і вступив до ВПС Великої Британії. Від 1956 року почав публікувати оповідання в науково-фантастичних журналах, а в 1961 році вийшов друком його перший роман «Вітер нізвідки», що був написаний у жанрі роману-катастрофи.

Однак русло звичної фантастики не влаштовувало Балларда. У 1970 році побачила світ збірка його оповідань «Виставка жорстокості», яка принесла письменнику скандальну відомість. Відтоді всю його увагу було зосереджено на відхиленнях у психології людини за екстремальних обставин. Кульмінацією нового періоду творчості став роман «Автокатастрофа» (1973), герой якого одержимий пристрастю до проектування смертей знаменитостей в автокатастрофах. Потім вийшли друком романи «Бетонний острів» (1973) і «Висотка» (1975), які також представляють примарні злами свідомості людини, яку загнано в тісну нішу сучасного мегаполісу.

Наприкінці XX — на початку XXI століття письменник публікує романи «Божевільні» (1988), «Суперканни» (2000) та «Люди міленіуму» (2003), де йдеться про відхилення у вчинках людей, які живляться мікродозами насильства, що їх регулярно надають засоби масової інформації. Останніми книгами сучасного класика стали роман «Царство боже» (2006) й автобіографічна книга «Дива життя» (2008).

Джеймса Балларда вважають одним із найкращих англомовних стилістів, письменником-пророком. Його твори удостоєні безлічі літературних нагород, номінувалися на Букерівську премію, а найпочеснішою стала британська премія «Золоте перо», яка присуджується за видатні досягнення в літературі. Серед її лауреатів