Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щодо першого питання, то ціла галузь науки, що називається етнобіо- логією, займається вивченням народних знань про диких тварин і рослин у їхньому довкіллі. Такі дослідження найчастіше зосереджувалися на кількох уцілілих мисливсько-збиральницьких народах світу та на рільничих народах, які досі сильно залежать від дикорослого харчу та продуктів природи. Дослідження загалом демонструють, що такі народи — справжні ходячі енциклопедії з природознавства, які мають спеціальні назви (своєю мовою) для цілої тисячі або й більше видів рослин і тварин, а також докладне знання про біологічні характеристики, поширення і потенційне використання цих видів. Мірою того, як зростає залежність людей від одомашнених рослин і тварин, значення такого традиційного знання поступово занепадає, тож його зрештою забувають, аж доки люди не стають сучасними покупцями супермаркетів, котрі не можуть відрізнити дику рослину з родини тонконого- вих від рослини із родини бобових.
Ось типовий приклад. Поки я протягом останніх 33 років проводив біологічні спостереження на Новій Гвінеї, мені постійно доводилося проводити час у компанії новоґвінейців, котрі досі часто користуються дикими рослинами і тваринами. Одного разу, коли я і мої супутники із племені форе знемагали від голоду в тамтешніх нетрях через те, що інше плем’я блокувало шлях повернення до нашої бази, один фореєць повернувся до табору із великим наплічником, повним грибів, і почав їх смажити. Нарешті довгоочікувана вечеря! Однак мені не давала спокою тривожна думка: а що, коли ці гриби отруйні?
Я терпляче розтлумачив своїм товаришам-форейцям, що якось читав про отруйні гриби і чув, що навіть досвідчені американські збирачі грибів помирали від отруєння, адже відрізнити безпечні гриби від небезпечних дуже важко. Можливо, хай навіть усі ми голодні, не варто ризикувати? На цих словах мої товариші обурилися і наказали замовкнути, доки вони пояснять мені деякі речі. Як я міг їх образити, припустивши, що вони не мають назв для різних грибів, після того, як упродовж багатьох років розпитував їх про назви сотень дерев і птахів? Лише нездарні американці можуть утнути таку дурість, як сплутати отруйні гриби із безпечними. Далі вони прочитали мені цілу лекцію про 29 різновидів їстівних грибів, кожен із яких мав свою назву мовою форе, і пояснили, де в лісі кожен із цих різновидів слід шукати. Цей конкретний гриб називався «танті» [tanti], ріс на деревах і був їстівним та надзвичайно смачним.
Завжди, коли я брав новоґвінейців із собою в інші частини їхнього острова, вони регулярно розмовляли із зустрічними місцевими мешканцями про локальні рослини і тварин, збирали потенційно корисні рослини і приносили їх до своїх сіл, щоб спробувати виростити. Мій досвід із новоґвінейця- ми повторює досвід багатьох етнобіологів, які вивчали традиційні народи в інших частинах світу. Однак усі такі народи або займаються принаймні почасти харчовим виробництвом, або є частково акультурованими останніми залишками колишніх мисливсько-збиральницьких суспільств. Обізнаність із дикими видами була, мабуть, ще докладнішою до виникнення харчового виробництва, коли всі люди залежали від такого знання, акумульованого протягом десятків тисяч років спостереження за природою біологічно сучасними людьми, які жили в тісній залежності від світу природи. Тому дуже малоймовірно, щоб дикі види, які становили потенційну цінність, могли уникнути пильної уваги перших рільників.
Дотичне до цього питання полягає в тому, чи стародавні мисливці-зби- рачі і рільники однаково ставили своє етнобіологічне знання собі на службу, добираючи дикі рослини для збирання і, врешті-решт, для вирощування? З’ясувати це питання допомагає археологічна стоянка на краю долини р. Євфрат у Сирії під назвою Тель-Абу-Гурейра. Між 10 000 і 9000 рр. до н. е. тамтешні мешканці уже цілорічно жили у селах, лишаючись при цьому мис- ливцями-збирачами; культивування рослин розпочалося лише в наступному тисячолітті. Археологи Ґордон Гілмен, Сьюзен Коледж і Дейвід Гарне виявили на стоянці велику кількість обвуглених рослинних решток, що були, мабуть, викинутим непотребом із диких рослин, зібраних мешканцями стоянки деінде і принесених до своїх осель. Науковці проаналізували понад 700 проб, у кожній із яких виявилося в середньому по 500 насінин, які надавалися до ідентифікації і належали понад 70 рослинним видам. Виявилося, що жителі села збирали приголомшливе розмаїття (157 видів!) рослин, ідентифікованих за допомогою їхнього обвугленого насіння, — і це не кажучи про інші рослини, які зараз неможливо ідентифікувати.
Чи могли ці селяни бути настільки наївними, що збирати будь-яке зерно, на яке натрапляли, зносити його додому, отруюватися більшістю рослин і харчуватися лише дещицею з принесеного? Ні, вони не були такими безголовими. Хоча 157 видів звучить так, ніби збирали все, не розбираючи, насправді багато інших видів, які росли в околицях, відсутні серед обвуглених решток. Ці 157 видів діляться на три категорії. В багатьох із них неотруйне та їстівне в сирому вигляді насіння. В інших, як-от бобових і представників родини капустяних, токсичне насіння, але токсини легко вивести і зробити насінину їстівною. Ще кілька видів належать до групи рослин, які традиційно використовували для отримання фарб або ліків. Багато диких видів, не представлених серед обраних 157, були без пуття або навіть шкідливими для людини, зокрема всі найтоксичніші види бур’янів цього довкілля.
Отож, мисливці-збирачі Тель-Абу-Гурейра не марнували час і не наражали себе на небезпеку, збираючи дикі рослини безоглядно. Вони натомість знали місцеві дикі рослини не гірше, ніж сучасні новоґвінейці, і використовували це знання, щоб вибирати і приносити додому лише найкорисніші зі знайдених рослин. І це зібране насіння стане матеріалом для перших кроків до одомашнення рослин.
Інший приклад того, як стародавні народи користувалися своїм етнобіо- логічним знанням для отримання бажаних результатів, походить із долини ріки Йордан і датується IX тисячоліттям до н. е. — періодом найдавнішого культивування рослин у цьому регіоні. Першими одомашненими злаками долини були ячмінь і пшениця-двозернянка (емер), котрі й зараз належать до найпродуктивнішихсільгоспкультур світу. Проте, яківТель-Абу-Гурей- рі, сотні інших насіннєвих видів мали би рости в околицях, із яких лише сотня або трішки більше були їстівними, а отже, збиралися до початку одомашнення рослин. Що ж особливого було в ячмені та пшениці-двозернянці, завдяки чому вони стали першими культурними
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зброя, мікроби і сталь -», після закриття браузера.