Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Можна було би в цю польську патріотичну вигадку й повірити, якби відверта брехня не випирала назовні. Справа в тому, що на Поділлі 30 листопада пасовиськ, де б могли пастися польські коні, уже не могло бути. Це говорить людина, яка народилася у тих місцях, багато років пасла худобу і прожила там (станція Дунаївці на Поділлі) більше двадцяти літ, із них вісімнадцять — підряд (1936–1954).
Слід також мати на увазі: якщо поляків у тій битві загинуло 12 тисяч осіб, а врятувалася хоча б третина війська, то мова йде про 20-тисячний контингент поляків. В той час, коли українське військо князя Федора Острозького, згідно із Яном Длугошем, «превосходило численностью Поляков». Тому в таких обставинах, які навів польський священик і хроніст, шляхтич Кемлич із своєю сотнею кавалеристів ніяк не міг змінити хід битви 40-ка тисяч людей на вузенькому просторі сільської греблі. Це не потрібно навіть доказувати сьогоднішнім польським ура-патріотам. Федір Острозький міг закрити дорогу на дамбі звичайною сотнею-другою надійних людей, яких завжди тримав під рукою. Це незаперечні аксіоми.
Що ж насправді сталося у тій битві під Копистирином у далекому 1432 році? Думаю, що, скоріше за все, шляхтич Кемлич не вигадана особа, а учасник битви і людина, яка врятувалася втечею з рештками розгромленого польського війська. Поляки, зі своїм гонором, ніяк не могли сприймати такий страшний розгром від упокорених пізніше та завойованих українців. Тому й було поширено легенду про звитягу за допомогою шляхтича Кемлича у Копистиринській битві. Певно, сам шляхтич Кемлич, а можливо, й усі рештки польського війська мали певну розмову з королем Ягайлом, який пояснив, як треба розповідати про хід битви. Мабуть, про те чули й діти Ягайла — Казимир та Владислав — майбутні королі Польщі. Тому коли Ян Длугош працював у польського короля Казимира IV вихователем його дітей, то, зрозуміло, що він знав і правду, й легенду про Копистиринську битву і, як бачимо, розповів нам легенду.
А шляхтич Кемлич навіть був обдарований королем Ягайлом. Послухаємо: «Заметим по поводу подвига Кемлича, что, как видно из одного акта 1597 г., в 1432 г. Конраду Кемличу записано было Ягайлом с. Студеница в Бакотском округе,.. но пожалование короля, как видно из даты акта, имело место еще до битвы» [21, с. 367–368].
Так у польській історії людина, яка, по суті, виграла програну Копистиринську битву 1432 року, не отримала ніякої віддяки.
А «програвший» битву Федір Острозький (молодший) тут же рушив на Кам’янець-Подільський і вже на початку наступного року «под самым Каменцем захватывает в плен Федора Бучацкого» [21, с. 369].
Отаку («правду») про Федора (молодшого) Острозького розповів нам польський хроніст Ян Длугош (1415–1480 роки).
Зазначимо, що Польща, як завжди, підтримувала у всьому папський Рим. Тому після розгрому Свидригайла у 1432 та 1435 роках, кидалась на допомогу Риму придушувати у Чехії гуситів. Та великий полководець Федір (молодший) Острозький уже не міг прийти на виручку.
4. Костянтин Острозький. Перемоги «Руського Ганнібала»
В українській історії постать князя Костянтина Івановича Острозького є найбільш успішною й оспіваною, хоча Російська імперія робила все, аби вибити з українців пам’ять про їхніх великих співвітчизників і володарів. До таких, звичайно, передовсім належали такі особи, як Костянтин Іванович Острозький.
«Час народження Костянтина Івановича припадає орієнтовно на 1460 р.» — вважають сучасні історики [152, с. 274].
Тобто в історії не існує чітко зафіксованої дати появи на світ князя Костянтина Острозького. Користуються надписом, що вибитий на надгробній кришці його могильного саркофагу в Києво-Печерській лаврі. Це ми наводили в попередній книзі. Та справа в тому, що та надгробна кришка була знищена лаврською пожежею 1718 року, яку, на мою переконливу думку, влаштували за наказом Петра І. А 1941 року російські більшовики взагалі підірвали печери, де зберігалася могила Костянтина Острозького, хоча це не мало ніякого воєнного значення. Так Московія покінчила з пам’яттю про людину, яка у XVI столітті завдала їй найстрашнішої поразки. Московити завжди були і сьогодні продовжують бути злопам’ятними.
При визначенні року народження князя Костянтина Острозького слід користуватися звичайною логікою та правилами і етикетом тих давніх часів. Хоча московити, а часто й поляки, показували нас, українців, недолугими та дурнуватими людьми.
Що ж достовірно засвідчила історія про князя Костянтина Івановича Острозького?
«Перші документально засвідчені згадки про Костянтина Івановича припадають на 1486 р,.. коли в супроводі старшого брата він (вперше. — В.Б.) з’явився на столичному великокнязівському дворі у Вільно» [46, с. 19],[65, с. 69].
У ті часи сини знатних князів вперше з’являлися при королівських дворах у 16–18 років. Саме цей вік має фіксуватися й у князя Костянтина Івановича. Тобто — він 1470 року народження. Українські князі ХV–ХVІ століть не можуть належати до незрозумілих винятків історії.
«Під 1491 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна. Протягом 1492–1494 рр. волинський аристократ відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7. VII. 1492) війні між Великим князівством Литовсько-(Руським. — В.Б.) і Московською державою. Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький» [65, с. 69]
Саме в ті роки, коли Москва загравала з кримським ханом Менглі-Гіреєм і турками-османами, кримчаки особливо напосідали на українські землі, в битвах з якими «й почала складатися гучна слава» князя Костянтина Острозького, «якому вдалося тричі отримати переконливу перемогу над татарами — під Мозирем, на р. Уж у київському Поліссі та під Очаковом».
Наслідком гучних перемог волинського князя стало те, що з 1497 року його призначили гетьманом (головнокомандувачем військ) Великого Литовського-Руського князівства, а невдовзі — брацлавським, Звенигородським та вінницьким старостою.
«Тим часом на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.
