Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

мареннях не міг сподіватися, що його побажання виконаються до останнього слова. І що станеться це швидко.

* * *

Вони доїхали до перехрестя. Гостинець, що вів на захід та біг яром, був зритий колесами та копитами: туди, схоже, поїхали вози теслів. Туди ж попрямувала й компанія. Ґеральт ішов за конем Дзиґи на мотузці, прив’язаній до луки її сідла.

Кінь Шевлова, що їхав попереду, заіржав та став дибки.

На узбіччі яру щось блиснуло зненацька, загорілося й перетворилося на молочну пульсуючу кулю. Куля зникла, а на її місці з’явилася дивна група. Кілька сплетених в обіймах фігур.

— Що за дідько? — вилаявся Коцюба й під’їхав до Шевлова, заспокоюючи коня. — Що воно таке?

Група розділилася. На чотири постаті. На худорлявого довговолосого й трохи жінкоподібного чоловіка. Двох довгоруких гігантів на кривих ногах. І горбатого карла з великою арбалестою з двома комплектами сталевих дуг.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

— До зброї! — крикнув Шевлов. — До броні, швидко!

Клацнула спочатку одна, а потім друга тятива великої арбалести. Шевлов, якому поцілили в голову, умер миттєво. Коцюба, перш ніж звалився із сідла, мить дивився на свій живіт, крізь який стріла пройшла навиліт.

— Бий! — компанія— усі як один— вихопила мечі.— Бий.

Ґеральт не мав наміру безчинно чекати на результати сутички. Склав пальці в Знак Ігні, перепалив мотузку, що в’язала йому руки. Цапнув Дзиґу за пояс, скинув її на землю. Сам скочив у сідло.

Щось сліпучо блиснуло, коні почали іржати, ставати дибки, махати ногами. Кілька вершників упали, кричали тепер, стоптані. Сива кобила Дзиґи також сполошилася, не встиг відьмак її приборкати. Дзиґа зірвалася на ноги, підскочила, ухопилася за віжки та вуздечку. Він відкинув її ударом кулака та пустив кобилу у чвал.

Нахилений до шиї коня, не бачив, як Дегерлунд новими магічними блискавками полошить коней та осліплює вершників. Як на вершників із ревінням кидаються Буе та Банг, один— із сокирою, другий— із широким мечем. Не бачив крапель крові, не чув криків убитих.

Не бачив, як гине Ескерак, а відразу після— Сперрі, розпатрані, наче риби, Бангом. Не бачив, як Буе валить Флоквета разом із конем і як потім його з-під коня витягає. Але переляканий, наче голос півня, котрого ріжуть, вереск Флоквета він чув іще довго.

До тієї миті, коли звернув із гостинця й увірвався до лісу.

Якщо заливайку магакамську готувати, то ось яким способом: якщо влітку, то лисичок, якщо восени, то синичок назбирай. Якщо на зиму альбо на передвесіння припало, візьми грибів сушених величеньку жменю. У горнятко води налий, мочи цілу нічку, уранці посоли, півцибулини кинь та вари. Відціди, але відвару не марнуй, злий його в посудину, тіко дивися, аби без піску, якой точнісінько на дні горнятка осів був. Картоплів звари, поріж кубиками. Вітчинки жирної візьми побільше, поріж, підсмаж. Цибулі наріж півтарілки, у жиру, що з вітчини витопився, смаж оте, аж поки присмажиться. Візьми казан величкий, кинь тудой усе, та й про гриби порізані не забудь. Залий грибним відваром, води додай, скіки треба, залий по смаку закваскою журавлини— а як таку закваску виробити, я в іншому місці розповім. Закип’яти, сіллю, перцем та майораном приправ на смак та вподобання. Салом топленим приправ. Сметаною забели, як хочеш, але май на увазі: то проти нашої ґномської традиції, то по людській моді— заливайку сметанкою забілювати.

Елеонора Рундурін-Піготт. Магакамська кухня досконала, докладна наука способів варення та приправлення їжі з м’яса, риби та овочів, а також про приправи з різноманітних соусів, про печення тістечок, смаження конфітюру, готування копченостей, тельбухів, вин, горілок, необхідна будь-якій добрій та старанній хазяйці

Розділ 13

Як майже всі поштові станції, ця також стояла на роздоріжжі, на перехресті трактів. Критий ґонтом будинок із підпертим стовпами навісом над ґанком, стайня під будинком, дров’яний сарай: усе серед групи білопінних беріз. Порожньо. Жодних, як здавалося, гостей чи подорожніх.

Загнана сива кобила спотикалася, ішла ледь-ледь та похитуючись, звісивши голову до самої землі. Ґеральт під’їхав, віддав віжки слузі. Слуга мав на око рочків чотирнадцять і сильно під тягарем тих чотирнадцяти горбився. Погладив шию кобили, глянув на долоню. Змірив Ґеральта з голови до ніг, а тоді сплюнув просто йому під чоботи. Ґеральт хитнув головою, зітхнув. Не дивувався. Знав, що завинив, що перебрав із галопом, до того ж іще й поганючою місциною. Хотів якнайшвидше опинитися подалі від Сореля Дегерлунда та його посіпак. Усвідомлював, що це кепське виправдання, він і сам не любив людей, які доводили коней до такого стану.

Слуга відійшов, тягнучи кобилу та буркочучи щось собі під носа, і було нескладно відгадати, що саме він буркоче та думає. Ґеральт зітхнув, пхнув двері, увійшов до станції.

Усередині смачно пахло— відьмак зрозумів, що не їв уже добу із гаком.

— Коней немає,— поштмейстер випередив його запитання, випливши з-за шинквасу. — А найближча кур’єрська лише через два дні.

— Я б щось з’їв. — Ґеральт глянув угору, на колоди та стропила високої стелі.— Заплачу.

— Та нема ж.

— Ну-ну, пане поштмейстер, — почувся голос із кутка зали. — Чи годиться так приймати мандрівника?

За столом у кутку сидів ґном. Русоволосий та русобородий, одягнений у багато гаптований кабат кольору бордо з мідними ґудзиками на грудях та манжетах. Щоки мав рум’яні, а ніс— чималий. Ґеральт інколи бачив на базарі нетипову картоплю з незвичайно рожевим кольором шкірки. Ніс ґнома мав ідентичний колір. І форму.

— Мені ти запропонував заливайку. — Ґном змірив поштмейстера суворим поглядом з-під кущистих брів. — Певно, не станеш стверджувати, що дружина твоя тільки одну миску її й готує? Я на будь-яку суму готовий закластися, що й для пана прибульця її вистачить. Сідай, мандрівнику. Пива вип’єш?

— Охоче, дякую. — Ґеральт усівся, витягнув монетку зі схованки на поясі.— Але нехай це мені буде вільно пригостити мосьпана добродія. Що б там не здавалося, я не жебрак чи люмпен. Я відьмак. На завданні, звідси й одежа подерта, і вигляд недбалий. Прошу це пробачити. Два пива, поштмейстере.

Пиво опинилося на столі блискавично.

— Заливайку жона от-от подасть, — буркнув поштмейстер. — А за оте не ображайтеся. Їдло я завжди мушу мати готовим. Хай би якийсь вельможа в дорозі, гонець королівський чи пошта… Як забракне й нічого буде їм подати…

— Добре, добре… — Ґеральт підняв кухоль. Знався з багатьма ґномами, відав, як ті п’ють і як підіймають тости.

— За удачу слушної справи!

—І сучим синам на погибель! — доказав ґном, стукаючи кухлем об його кухоль. — Мило випити з кимось, хто знає звичай та протокол. Я Аддаріо Бах. Насправді-то