Читати книгу - "Різник із Городоцької"

вирахувати не міг.

Розділ чотирнадцятій

Сльози Магди Богданович

Пощастило — Кошовий перехопив її в готельному холі.

Магда побачила його, приязно посміхнулася, звично простягнула руку для поцілунку.

— Вибралася до вас. Запрошена на чай зі струдлем.

— На каву, — вирвалося в Клима.

— Останнім часом полюбляю чай. Британці завозять з індійських колоній. Маєте вдома чай, пане Кошовий?

— Маємо, — він перевів подих, шукаючи при цьому потрібні слова.

— Затрималась трохи. Але панна Бася напевне вміє забавляти гостей. А ви...

Кошовий вирішив більше не тягнути. Рубонув одразу, відрізаючи собі всі шляхи:

— Пані Магдо, прошу затриматися. Бася та її гості вам пробачать.

Посмішка ще трималася на її лиці, та очі вже не посміхалися.

— Щось сталося, пане Кошовий?

— Так. Або — може статися. З вами.

Тепер зникла й посмішка.

— Зі мною?

— Пані Магдо, нам треба поговорити про одну особу. Її звати Анною. Тобто звали. Вона загинула не так давно, і ви її знали.

Губи стиснулися, очі блиснули недобрим, Климові цей погляд уже був знайомий. Нічого доброго не віщував. Проте він чудово знав, куди прийшов, до кого й навіщо.

— Анна приходила до вас сюди. За три дні до того, як їй перерізав горло той, кого називають Різником із Городоцької.

— Не розумію вас, — відчеканила Магда. — Так само не бачу причин, із яких ви знову дозволяєте собі зі мною більше, ніж того вимагають...

— Ядвіга.

Це вирвалося мимоволі. Кошовий справді дотепер не міг собі дозволити ані увірватися до Магди отак, ані тим більше — перервати саму пані Богданович на півслові. Клим не впізнавав себе. Проте, витримавши пекучий погляд, повторив:

— Ядвіга. Вам нічого не говорить це ім’я?

На її обличчі не здригнувся жоден м’яз, хоча його віко нагадувало про себе, як ніколи. Магда спокійно, одна за одною, підтягнула рукавички за довгі краї, потім повернулася, кинула через плече:

— Ходіть.

До апартаментів піднімалися мовчки. Щойно зайшли та Кошовий щільніше причинив за собою двері, Магда стала посеред зали, поставою нагадуючи жінку-воїтельку. Очі метали блискавиці, тепер вона вже не стримувала себе, дала волю гніву:

— Що ви собі дозволяєте, пане Кошовий! За кого себе маєте! Розумієте, ким тепер стали, але забули, ким були не так давно! Одне моє слово — і вас не буде!

— Як не стало Анни?

Клим дивувався власному спокою. Магда мала рацію: він справді вже не той бідний емігрант, котрий втік із Києва до Львова п’ять років тому. Підтвердження цьому не забарилося — Магда чи не вперше від часу їхнього знайомства втратила рівновагу, впевненість у собі, знітилася й не заперечила — огризнулася:

— До чого ви хилите? Чому ви взагалі прийшли до мене з якоюсь Анною? Що у вас є проти мене?

Кошовий не стримався — стягнув рукавичку, аби краще, ефектніше клацнули пальці.

Ось! Є, пані Магдо! Але не проти вас. Я прийшов з цим винятково як друг. Вірите, не вірите, проте я хочу представляти ваші інтереси.

— Де?

— Тут. У цій кімнаті.

Щоки Магди палали. Вона з останніх сил намагалася тримати себе в руках. І Клим не знав, чому вона може дати волю — гніву чи слабкості. Кинеться на нього з пазурами чи впаде зомліла.

— Гаразд. У чому мій інтерес?

— Не бути звинуваченою в убивстві повії Анни. Скажу більше — я хочу убезпечити вас, пані Магдо, від звинувачень у зв’язках із божевільним убивцею. Чи він не такий уже й божевільний? Раптом — прагматик, котрий вдає з себе хворого?

— Сказане вами зараз не вкладається в голові.

— Згоден. Тим на більшу небезпеку ви наражаєтесь.

Кошовий говорив рівно, спокійно, не тиснув, не намагався наблизитись. Вони розмовляли, немов з різних берегів річки.

— Усе одно не розумію.

— Чудово розумієте. Досить кружляти, слухайте й відповідайте. Можете слухати, не відповідаючи. Як краще?

— Слухаю, — просичала Магда.

Клим нарешті зняв капелюха, прилаштував на крісло.

Сам став позаду, вперся об вигнуту спинку.

— Анна, жінка тридцяти двох років, торгує собою. Вік для повії не аж такий молодий. Ця професія старить швидше, ніж зазвичай. Вона приїздить із Чернівців до Львова, аби у передріздвяні дні заробити більше, ніж завжди. Раніше Анна, здається, не бувала у Львові в цей час. Та якби й бувала, місто досить велике, аби вона могла побачити тут свою давню знайому, Ядвігу. Ось так Анна випадково впізнала вас, пані Магдо. Знала вас під іншим іменем.

— Ні.

— Прошу?

— Ядвіга — моє ім’я. Мене так назвали.

— Справжнє?

— Друге. Магда-Ядвіга. Так мене хрестили батьки.

Кошовий витримав паузу, прокручуючи подумки новину.

— Нічого не міняється, пані Магдо. Ви не ховалися за чужим іменем. Але Анна, прийшовши до вас у готель, шантажувала вас не цим викриттям.

— Шантажувала?

— Анна покладала величезні надії на зустріч із вами. Не забудьте про її рік. Їй набридло продавати себе, і я підозрюю: років на десять раніше вона мала інший, вищий статус. Хоч займалася напевне тим самим ремеслом. Після того як ви поговорили тут, у цій кімнаті, Анна змогла винайняти собі окреме помешкання. Я дізнавався зі своїх джерел — жінка, яка приїхала сюди працювати, кілька останніх днів дозволяла собі бити байдики. Отже, отримала або гроші з певного джерела, або — обіцянку. Якої особа, котра її дала, неодмінно дотримається. Я боюся запитати, пані Магдо, чим така, як Анна, могла з успіхом погрожувати вам. Яку вашу страшну таємницю збиралася розкрити?

— Ви забули сказати, кому потрібна моя таємниця, — у її голосі звучав виклик.

— Газетам. Газетярам. Передусім Янушу Навроцькому. Він може заплатити Анні за розповідь стільки, скільки вона зажадає. А продасть історію вдвічі дорожче, адже йдеться про гріхи молодості не президента міста чи депутата Галицького сейму — на кону Магда Богданович, вдова впливового поліцейського, котрий досі вважається одним із стовпів суспільної імперської моралі. Здається, я вже досить сказав, пані Магдо. Чи мені все ж назвати речі так, як їх прийнято називати?

Поки він говорив, з лиця Магди зійшов рум’янець. Воно стало крейдяно-білим, навіть хворобливо-білим.

— Виявіть сміливість, пане Кошовий. Назвіть мене так, як належить. Вже вирішили, як: повія, курва чи...

Кошовий рвучко виставив перед собою руку долонею вперед.

— Стоп! Далі не треба. Ви вже достатньо сказали. Я буду останньою людиною у