Читати книгу - "Мертва кров"

class="p1">— Ну от, тепер все гаразд, — заспокоєно сказала Єлизавета. — І ми підемо на панахиду.

— На панахиду?!

— Ви забули, що сьогодні панахида по дружині генерала Шеншина? Нам треба піти туди обов’язково. Точніше, не нам, а мені. А ви мене супроводжуватимете, адже пообіцяли.

— Звичайно!

— Але якщо там буде мій батько, то не треба постійно стояти біля мене. Я хочу з ним поспілкуватися. Повинен же він колись пробачити мене…

…Рєпін хотів машину поставити подалі від будинку, але Єлизавета наказала:

— Машина стоятиме тут, — і вказала на місце біля чорного входу. Таке незручне місце могла вибрати лише жінка, яка ніколи не сиділа за кермом і навіть не уявляла, наскільки це небезпечно, адже дорога тут круто йшла вниз, і якщо врахувати ожеледицю, то легко можна було передбачити наслідки. Проте Рєпін, який біля Єлизавети вже остаточно втратив будь-яку здатність думати самостійно, все зробив так, як вона наказала.

Біля чорного входу стояла ще одна машина, і, судячи з того, як уважно людина за кермом спостерігала за вулицею, вона була поліцейським. Інший чоловік у цивільному ходив поміж тими, хто прийшов на панахиду. Обом здавалося, що ніхто їх не помічає. За якийсь час під’їхала ще одна машина, і з неї вийшов генерал-лейтенант Русецький, батько Єлизавети, але до нього Єлизавета підійшла лише в квартирі Шеншиних і саме тоді, коли довкола нього було багато знайомих. Генерал на мить розгубився, але не став на людях з’ясовувати стосунки з дочкою і зробив вигляд, ніби приїхав разом з нею. Та щойно вони на кілька хвилин залишилися самі, сердито запитав у Єлизавети:

— Як ти наважилася підійти до мене?! — та відповіді не почув, бо цієї миті до них підійшла дружина генерал-губернатора Москви і, посміхаючись, сказала:

— У вас просто чарівна донька, генерале!

— Дякую, Катерино Іванівно, — Русенький шанобливо поцілував руку жінці, і далі вони продовжили світську розмову ні про що.

А Єлизавета тим часом, слухаючи їх упіввуха, оглядала кімнату, та ось її очі зупинилися на вікні і посмішка зійшла з вуст.

Вона пригадала, що тієї ночі воно було запнуте чимось яскраво-екзотичним, з китицями і китайськими ієрогліфами. Єлизавета побачила цю тканину саме тієї миті, коли розрубувала дружину генерала Шеншина. Потім вона весь час згадувала цю тканину і не могла зрозуміти, чому вона закривала вікно лише частково і знаходилася за склом. Абсурд якийсь! Сьогодні на цьому вікні висять білі портьєри…

…Єлизавета підходила до знайомих і вже дізналася про кілька версій цього жахливого вбивства. Потім, навіть не бажаючи особливо цього, дізналася, де саме зупинилася у Петербурзі Віка і чому їй не дозволили приїхати на похорон матері. Але все це Єлизаветі було не дуже цікаво. Їй не давала спокою екзотична тканина на вікні, і коли вона підійшла до генерала Шеншина, то ніби випадково запитала про чудові китайські чи корейські відрізи матерії, які їй нещодавно показувала Віка, але генерал цього чомусь не пригадав. Що ж це могло бути?!

Думки Єлизавети перебив батько:

— Тебе, до речі, запитувала по телефону Марія Іллівна.

— Вона розмовляла з тобою, тату?

— Ні, зі служницею, яка сказала, що дала Марії Іллівні телефонний номер твоєї тітки.

— Вона не казала, чому шукає мене?

— Ні, а ти хіба не знаєш, що вона зникла?

— Як зникла?!

Хоча довкола них нікого не було, Єлизавета знала, що батько розмовляє з нею лише тому, що є етикет і не можна стояти мовчки.

— Марія Іллівна жила на цьому поверсі, у квартирі навпроти, разом з грекинею Аріадною Теодофілос, коханкою генерала Шеншина. Незручно про це говорити, але після того, як власна дочка стала повією, вже про все можна говорити. Генерал Шеншин збирається після похорону одружитися з Аріадною.

Єлизавета напружилися: «Отже, вона в кімнаті була не сама і є ще один свідок…» А вголос промовила:

— Ваша дочка стала не повією, а жертвою зґвалтування.

Генерал зблід.

— Як — зґвалтування?!

— Я не наважилася тобі відразу написати про це, а коли ти приїхав, я вже була вагітна. Вислухати мене ти не захотів…

За кілька хвилин генерал з вродливого, стрункого, хоча й у літах, чоловіка перетворився на розбитого старого діда зі сльозами на очах.

— Тебе зґвалтували? Над тобою познущалися? Хто посмів?!

— Тату, заспокойся! Тут не місце. Він буде покараний!

— Я… я…

— Тату, до нас ідуть…

Генерал Русецький виструнчився, з його очей зникли сльози, в голосі знову з’явилася сталь, але Єлизавета відчула, що він вже ніколи не буде таким, як раніше. Проте їй було байдуже.

До них підійшов Аблаутов, і Єлизавета простягла руку для поцілунку.

— Панахида — це одне з місць, Василю Степановичу, де ще можна зустріти достойне товариство.

Генерал уважно подивився на Аблаутова:

— Нас все роз’єднує, лише смерть знову з’єднає.

Схоже було, що після розмови з Єлизаветою генерала дратували всі чоловіки. Він відчував якусь незрозумілу провину перед дочкою, і вона ставала все нестерпнішою.

— Богдане Івановичу, я підійду до генерала Шеншина, йому зараз потрібна підтримка друзів, а вас залишаю з моєю дочкою. Сподіваюся, ви знайдете, про що поговорити, поки я повернуся, — генерал відкланявся і пішов, а Аблаутов повернувся до Єлизавети і відразу опинився у сяйливому промінні її очей. Перед ним стояла справжня красуня.

— Єлизавето Василівно, чи добре ви знали цю родину? Це не допит. Я просто намагаюся ліпше ознайомитися з ситуацією.

— Я розумію і чим зможу, тим вам допоможу. Ви, мабуть, знаєте, що мій батько і генерал Шеншин — друзі юності, разом служили.

— А ви — з Вікторією?

— На жаль, в нашому віці різниця навіть в один рік має велике значення, тож сподіваюся, що наша дружба ще попереду.

— Єлизавето Василівно, може, ви знали когось, хто хотів зла цій родині? Для нас важлива будь-яка інформація.

— Богдане Івановичу, я й сама хотіла б це знати, але боюся, ви мені зможете розповісти значно більше, аніж я вам. Ходила я сюди рідко, а зі знайомими Шеншиних спілкувалася, мабуть, ще рідше.

— І все ж я хочу, щоб ми поговорили з вами про Шеншиних. Може, я вам набридаю, але це дуже важливо. Назвіть час і місце нашої майбутньої розмови.

— Не наважуся відмовити, але в такому разі це краще було б зробити сьогодні ввечері, якщо ви маєте час. Завтра я хочу їхати до Петербурга до своєї хрещеної матері. Якщо я не встигну зібратися і поїхати, то батько може передумати і не відпустити мене.

— Чудово! Я тут не сам. Ми могли б зайти до Орлових. Сергій Олексійович і Інна Іванівна зі мною. Ми