Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

З-за ятки випливла Веспуля, трусячи бюстом, міряючи його зловісним поглядом.

— На дівок зазираєшся, шахраю? — засичала вона, трусячи тілесами все сильніше. — Пісеньки співаєш, лайдаче?

Теллічо зняв капелюха та вклонився, широко усміхаючись характерною Любистковою посмішкою.

— Веспулю, моя дорогенька, — сказав він привітно. — Який же я радий тебе бачити. Вибач мені, моя солодка. Я тобі винен…

— Винен, винен, — урвала Веспуля голосно. — І те, що ти мені винен, зараз заплатиш! Ось тобі!

Велика мідна пательня блиснула на сонці і з глибоким гучним брязкотом гепнула об голову допплера. Теллічо із невимовно дурнуватою гримасою, що застигла на обличчі, похитнувся і впав, розкинувши руки, а фізіономія його раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-ким. Побачивши те, відьмак скочив до нього, на бігу зриваючи з прилавка великий килим. Розстеливши килим на землі, він двома копняками вкотив на нього допплера і швидко, але щільно загорнув його.

Усівшись на пакунку, він витер рукавом чоло. Веспуля, стискаючи пательню, дивилася на нього зловісно, а навколо густішав натовп.

— Він хворий, — сказав відьмак і вимушено посміхнувся. — Це для його добра. Не тисніть, добрі люди, бідаці повітря треба.

— Ви чули? — спокійно, але звучно запитав Шапелл, пропихуючись раптом крізь натовп. — Прошу без збіговиськ! Прошу розійтися! Збіговиська заборонені. Покарання — штраф!

Натовп миттєво розтанув — тільки для того, аби відкрити Любистка, що підходив швидким кроком під звуки лютні. Побачивши його, Веспуля перелякано заверещала, кинула пательню і бігом кинулася через майдан.

— Що з нею стало? — запитав Любисток. — Диявола побачила?

Ґеральт устав з пакунка, який уже почав слабенько ворушитися. Шапелл поволі наблизився. Був він сам, особистої його охорони було не видно.

— Я б не підходив, — тихо сказав Ґеральт. — Якби я був вами, пане Шапелле, то не підходив би.

— Та ти що? — Шапелл стиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.

— Якби я був вами, пане Шапелле, то вдав би, що я нічого не бачив.

— Так, напевне, — сказав Шапелл. — Але ти — не я.

З-за намету біг Дейнті Бібервельдт, задиханий та спітнілий. Побачивши Шапелла, він зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину й удав, що роздивляється дах комори.

Шапелл підійшов до Ґеральта, дуже близько. Відьмак не ворухнувся, звузивши тільки очі. Хвильку вони дивилися один на одного, потім Шапелл схилився над пакунком.

— Дуду, — сказав до тиснених, дивно деформованих чобіт Любистка, що стирчали зі згорнутого килима. — Копіюй Бібервельдта, швидко.

— Це що? — крикнув Дейнті, перестаючи витріщатися на комору. — Це чого?

— Тихіше, — сказав Шапелл. — Ну, Дуду, як ти там?

— Уже, — пролунав із килима приглушений шепіт. — Уже… Осьо…

Тиснені чоботи, що стирчали зі згортка, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.

— Вилазь, Дуду, — сказав Шапелл. — А ти, Дейнті, сиди тихо. Для людей кожен половинчик виглядає однаково. Правда?

Дейнті щось буркнув невиразно. Ґеральт, усе ще мружачись, дивився на Шапелла із підозрою. Намісник же випростався і роззирнувся навколо, й тоді від глядачів, які ще стояли неподалік, лишився тільки стукіт дерев’яних сабо, що стихав удалечині.

Дейнті Бібервельдт Другий виповз і вигребся з пакунка, чхнув, усівся і протер очі й носа. Любисток присів на скрині, що лежала неподалік, бринькнув на лютні з виразом помірної зацікавленості на обличчі.

— Хто це такий, як думаєш, Дейнті? — лагідно запитав Шапелл. — Дуже подібний до тебе, тобі так не здається?

— То мій кузен, — випалив половинчик і вишкірив зуби. — Дуже близька рідня. Дуду Бібервельдт із Гречаної луки, світла голова у справах. Я, власне, вирішив…

— Так, Дейнті?

— Я вирішив вважати його своїм фактором у Новіграді[35]. Що ти на те, кузене?

— Ох, кузене, дякую, — широко посміхнулася дуже близька рідня, гордість клану Бібервельдтів, світла голова у справах.

Шапелл також посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — буркнув Ґеральт. — Про життя у місті? І що ви в цьому місті бачите, Дуду… і ти, Шапелле?

— От пожив би ти на вересовищах, — відбуркнув Шапелл, — поїв би корінців, помокнув та померзнув би — отоді знав би. Нам також хочеться жити, Ґеральте. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув Ґеральт. — Не гірші. Бува навіть, що кращі. Що зі справжнім Шапеллем?

— Удар його спіткав, — прошепотів Шапелл Другий. — Десь місяці зо два тому. Апоплексія. Хай земля йому буде пухом, і нехай світить йому Вічний Вогонь. Я саме опинився поблизу… Ніхто не зауважив… Ґеральте? Ти ж не будеш…

— Що ніхто не зауважив? — запитав відьмак незворушно.

— Дякую, — пробурмотів Шапелл.

— Вас тут більше?

— А це важливо?

— Ні, — погодився відьмак. — Не важливо.

З-за фургонів та яток випала й побігла підтюпцем невисока, на пару ліктів фігурка в зеленій шапочці й у хутрі плямистих кроликів.

— Пане Бібервельдте, — просолів гном і замовк, водячи очима з одного половинчика на другого.

— Вважаю, малий, — сказав Дейнті, — що ти маєш справу до мого кузена, Дуду Бібервельдта. Кажи. Кажи. Ото він.

— Турлука передає, що пішло усе, — сказав гном і широко усміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири крони штука.

— Здається, я знаю, про що йдеться, — сказав Дейнті. — Шкода, що немає тут Вівальді, той мигцем би вирахував зиск.

— Дозвольте, кузене, — відізвався Теллічо Люннґревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для всього Новіграда — член чисельної родини Бібервельдтів. — Дозволиш порахувати мені? У мене добра пам'ять на цифри. Як і на інші речі.

— Прошу, — вклонився Дейнті. — Прошу, кузене.

— Кошти, — наморщив чоло допплер, — були невисокі. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гм-м… Усе разом, враховуючи шнур, сорок п’ять крон. Виручка: шістсот по чотири крони, чи дві тисячі чотириста. Комісії жодної, бо без посередників…

— Будь ласка, не забувайте про податок, — нагадав Шапелл Другий. — Будь ласка, не забудьте, бо стоїть перед вами представник влади міста й Церкви, який серйозно й сумлінно потрактовує свої обов’язки.

— Від податків воно звільнене, — заявив Дуду Бібервельдт. — Бо то на святу мету.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях риб’ячий жир, віск, олія, підфарбовані краплею кошенілі, — пояснив допплер, — досить налити до глиняних мисок й у кожну засадити шматок шнура. Запалений шнур дає чарівний червоний вогник, який горить довго й мало смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампадок на олтарі Вічного Вогню. Уже не потребують.

— Холера… — пробурмотів Шапелл. — І вірно… Потрібні були лампадки… Дуду, ти геній.

— По матері, — скромно сказав Телліко.

— Еге ж, вилита мати, — підтвердив Дейнті. — Тільки гляньте в ці мудрі очі. Вилита Бегонія Бібервельдт, улюблена моя тітка.

— Ґеральте, — простогнав Любисток. — Він протягом трьох днів заробив більше, ніж я співом за все своє життя!

— На твоєму місці, — серйозно сказав відьмак, — я б кинув співи і