Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

збігтися з подібними намірами іншої особи.

– Чому ви так вирішили? Комісар Віхура мені нічого про таке не казав…

– Він навряд чи сам щось знає. Адже ви теж не поставили поліцію до відома про погрози.

Радомський помітно напружився.

– Погрози? Хто й кому погрожував?

– Пане Леоне, – відкинув останні побоювання Клим, – я чув, що ви отримували від невідомої особи погрози. Панну Агнешку збиралися скалічити, а то й взагалі вбити. Це нібито мало місце незадовго до трагедії. Але, схоже, поліція нічого не знає. Або моя інформація хибна, або ви з якихось причин замовчували її самі.

– Так ви ось про що… – протягнув Радомський. – Пані Богданович не збрехала, ви справді меткий тип. Не знати, як відкопали факт, котрий дійсно мав місце. Але, пане Кошовий, не питатиму, де й від кого ви те почули. Скажу інше: не думаю, що та історія якось пов’язана з убивством.

– Я знаюся на праві. Маю певний адвокатський досвід. Напередодні вбивства панни Агнелі хтось погрожує вам заподіяти їй шкоду. Зважати на подібну обставину слідство мусить. Якби я міг бути адвокатом Сілезького і раптом дізнався про погрози й про те, що поліції нічого про них невідомо, в суді виклав би цей козир із задоволенням.

– І все одно там інша справа, – відрізав Радомський. – Мені б не хотілося розголошувати без потреби, бо стосується вона передусім мене. Загалом же історія політична.

– Чекайте. В убивстві вашої доньки замішана політика?

– Ні. Я маю проблеми з місцевими радикалами, котрі на чужому горі будують власний політичний капітал. Тому до погроз поставився байдуже. Вони можуть лише горлати на своїх збіговиськах, струшувати та отруювати повітря, більше нічого. І якби повідомив поліцію про порожні погрози пана Даньковича, його б допитали. А потім, вийшовши від слідчого, пан Данькович подався б до першої-ліпшої прихильної до нього редакції. Аби вже надвечір розтиражувати: нафтовий магнат Радомський намагається звинуватити лідера соціал-демократів у вбивстві своєї доньки, аби натиснути на нього та припинити протести.

– Чекайте, тепер я заплутався. Хто такий Данькович? Які протести? Чому ви маєте на когось тиснути?

– Ви не знаєте? Назар Данькович, очолює якесь радикальне крило тутешніх соціал-демократів. Особа, м’яко кажучи, неприємна. Хоча, ніде правди діти, виступає й голосить дуже добре. Завжди говорить те, що треба чути зібранню. – Радомський машинально взяв серветку, промокнув уже сухі губи, потім почав жмакати, на короткий час поринувши в цей процес, та довго так не сидів – повернувся до розмови: – Влітку в Бориславі, на одному з моїх заводів, сталася аварія. Загинув чоловік, як на мене – з власної вини. Селянин, став до роботи менше місяця перед тим. Досвіду жодного і, за словами майстра, був або п’яний, бо похмелився зранку, або – не похмелявся, тож усього тіпало, не впорався, погано давав собі раду. В нього лишилася родина, дружина й троє діточок. Перебралися до Борислава, бо в селі не мали роботи. До речі, в тому винні самі: продали ділянку разом із хатою, там знайшлося невеличке родовище.

– Чекайте, селяни продали за безцінь нафтове родовище?

– Те саме кричить пан Данькович. Насправді вони помилилися. Земля була не варта тих грошей, і покупець невдовзі це зрозумів. Продав за безцінь, аби зовсім не розоритися. Але то вже інша історія. Ми про аварію: родина лишилася без годувальника, і то прикро. Та я скликав комісію, мені зібрали про нього все. Власне, нічого особливого, пиячив ще до того, як перебрався в Борислав. Рук бракує, його й найняли. Сам винен, про що говорити. Тож я наказав виплатити жінці гроші, заборговані робітникові за місяць. На тому все. Я так думав. Хто намовив удову з трьома дітьми йти до політиків, не знаю, та й не має значення. Данькович ухопився за це, почав мутити воду, підбивати робітників страйкувати. Цілими селищами. Готовий припинити, якщо я дам наказ виплачувати родині загиблого пожиттєву пенсію. Одним прецедентом тут не обмежиться, я відмовив. Вважаю себе правим, пане Кошовий! І в нас почалася війна.

– Тобто?

– Данькович не може заспокоїтися й зупинитися. Домігся особистої зустрічі зі мною. Коли я категорично відмовив і прогнав його геть, він на прощання заявив: мовляв, скоро дізнаєтесь, як воно – втратити близьку людину. Пообіцяв зробити з розпусної Агнелі більшу потвору, ніж вона є. Звісно, після такого я вже не слухав, прогнав його особисто, хоч усе це мені не пасує. Здається, на бігу Данькович щось прокричав про смерть Агнелі. Тепер розумієте, чому я не готовий іти з цим до поліції? Не хочу підігравати йому, адже так Данькович опиниться в центрі уваги.

Клим торкнувся пучкою віка.

– Ви даремно ігнорували це.

– Зовсім ні, – парирував Радомський. – Поліція має чудового кандидата на вбивцю, реалістичнішого. Попри ваші припущення, я не вірю в змову між Сілезьким і Даньковичем.

– Треба розібратися, – твердо сказав Кошовий, не збираючись говорити господареві про те, що цей Данькович насправді куди реальніший кандидат на роль убивці.

– То прошу дуже! – пан Леон знизав плечами. – Вдасться обійти в зв’язку з цим мене й не згадувати без потреби нещасну Агнелю, буду дуже вдячний. Взагалі, пане Кошовий, – він підвівся, даючи знак про завершення бесіди, – бачу, ви людина метка, здатні мислити правильно й, головне, чомусь затялися вбивством незнайомої вам особи. Якщо вдасться чимось допомогти поліції, не новиною про Даньковича, так інакше прислужитися, – можете розраховувати від мене на премію.

– Зайве, пане Леоне.

– Гроші ніколи не зайві. Тим більше, ви витрачаєте свій час, котрий так само чогось коштує. Я звик платити сам. Домагаюся, аби платили мені. Рецепт, як заробити перший мільйон, пане Кошовий.

Клим кивнув.

Важко не погодитись.

Розділ п’ятнадцятий

Шахрай у політиці

– Про жандармерію не скажу нічого. Кримінальна поліція до них не має жодної справи, та й не дуже треба. Ви ж якось на власні очі бачили: жандармерія сама приходить, як виникає перетин інтересів.

– Аби тягнути ковдру на себе.

– О, точно – саме так усе відбувається насправді, пане Кошовий. Та для чого нам із вами зараз картотека жандармів, коли власну збираємо? І для криміналу Назар Данькович – ох і цікава ж особа!

Худорлявий, через гостре видовжене обличчя та тонкі вусики схожий на щура чоловік азартно потирав руки, навіть не стримався – облизнувся. Ще й подякував Климові, коли той, не знайшовши іншого шляху, прийшов із своєю новиною саме до нього. Звали худорлявого Карл Лінда, і посаду в львівській поліції обіймав важливу: керував усією агентурою. Здається, не було місця, де б він не плів