Читати книгу - "Крила кольору хмар"

я її «відпустку». То просто Михайло категорично заборонив Ірі знову влаштовуватися в будь-який нічний клуб чи кабаре. І тут сталося диво, бо Іра його послухала. Зрештою, вона не готова братися за старе. І не думаю, що колись буде готова. Хай краще вірші пише.

Бачу, що дівці аж кортить розповісти і про свої стосунки з Мишком, і про мої взаємини з Віктором. Навіть зараз Віктор нас чесно чекає під лікарнею. Звісно, нічого між нами немає «такого», що собі навигадувала Ірина, але якщо від цього їй легше, то я не проти. Хай дівчата попліткують, це, зрештою, не найгірші ліки — розмови про кохання, справжнє чи вигадане. Кажу дівкам, що мені потрібно припудрити носика та зателефонувати декому, і виходжу в коридор.

Так, у мене таки з’явилася нова робота. Ірен не збрехала. І все завдяки Антону. Він узявся опікуватися мною, вдаючи, що це — суто ділові взаємини. Я ж знаю, що все не так. І він не дурень, розуміє, що навряд чи йому вдасться переконати мене в благих намірах.

Улаштування всіх тих, хто втратив роботу, — це спроба втертися в довіру. А раптом удасться приспати мою пильність? Ох, Антоне, ти навіть не знаєш, якою є твоя душа. А їй точно вірити не можна.

Тож працюю я тепер через два дні. Тобто ніч працюю, дві доби маю спокій. Чи не щодня буваю в Софії. Інколи у них навіть ночую. Із Христиною ми настільки здружилися, що часом нам і слів не потрібно, щоб порозумітися.

А зараз я йду відвідати ще одну хвору, яка лежить у цій же лікарні, поверхом вище. Носик припудрити — то прикриття. Павло казав, що Ліна отямилася… Але ненадовго. Тимчасове просвітлення. І вона знову в реанімації, і знову в комі. Ні-ні, я допомагати не збираюся, щось мені підказує, що я маю побачити Ліну. Хай лиш здаля. Це не самоїдство і не жага помсти. Ліна сама вибрала власну дорогу. І тут навряд чи я зможу ще більше нашкодити.

Біля дверей реанімаційного відділення майже налітаю на Антона. Той спочатку розгублено витріщається на мене, а потім розпливається в догідливій посмішці.

— Яка приємна несподіванка! Вітаю, Адочко! Чи не забагато янголів на один квадратний метр у цій лікарні?

Він іще жартує! Здогадуюся, що він тут забув. Саркастично випалюю:

— І тобі не хворіти, Антоне. Гляди, скоро лікарня на курник янголиний перетвориться. І як там наша зрадниця? Підлатали її?

— Ой, сонце, не починай. Ти ж тут також не вареники ліпиш? Невже жага помсти? — Антон нашорошується, миттю змінює тональність.

— Навіщо? Хіба я схожа на божевільну? — роблю артистичну паузу і навіть не червонію. Ой, Адо, правду кажуть у народі: з ким поведешся, від того наберешся. — Уже гірше, аніж вона сама собі сотворила, навряд чи втнеш!

— Хм. Це жорстоко, Адо. А як же право на другу спробу? Чи ти вперто вважаєш, що люди не змінюються? — Тепер у його очах хижа цікавість.

Я ігнорую його запитання. Трохи позірно. Так, я твердо вважаю, що такі, як Ліна, не змінюються. Та що поробиш? Зрадники в усі епохи були і будуть. Ліну підлатано. І новий солдат старої гвардії зрадників знову в строю.

— Гаразд, я відповім, але після того, як відповіси ти: хто тепер твій Господар, Антоне? Хто розпорядився відхукати Ліну?

Антон розгублено посміхається. Уникає дивитися мені в очі. Тому зирить кудись повз, та я встигаю вловити в його погляді страх… Отже, з’явився хтось набагато гірший від старого Господаря, але з якихось дивних причин мене вирішили поки не чіпати… Бо за останніх десять днів я майже повірила, що мені дали спокій. Тепер розумію, що таке несподіване благородство — то якась стратегія, звісно, не на мою користь.

— Про що ти, Адо? Я тебе не розумію. Валерій Едуардович теж у лікарні, між іншим, у цій самій. Він досі залишається моїм шефом. А щодо Ліни — виняткове самаритянство, запевняю тебе. Думав, ти добріша. Ворогам потрібно вміти прощати. Тим паче, поверженим ворогам.

Я зневажливо пхекаю у відповідь. Антон незлостиво додає:

— Ой, а куди запропастилася ще вчора добра дівчинка Ада, котра завжди всім знедоленим допомагала? І за красуню Ірку заступилася, і сестричку визнала, і на мачуху зла не тримає… Список можна продовжити. Але чи це того варте, га? Гаразд, не будемо сперечатися. То безглуздо. Зрештою, се навіть добре, що я тебе зустрів. Не треба буде телефонувати чи розшукувати на новій роботі. 23 вересня велике зібрання. Збираються всі наші. Приходь.

Я здивовано витріщаюся на Антона. Що це? Спроба заманити мене в пастку? Не схоже. З обличчя чоловіка бачу, що говорить щиро. Він, звісно, може бути і не втаємниченим у справи того, хто всіх янголів збирає, та все ж не бреше.

— Що? Зібрання? — Я щиро дивуюся. — Тобто наші — це хто? Янголи, співчуваючі та інші істоти?

— Наші — то лишень наші. Адочко, які ще достобіса істоти?! Ти ще про людей спитай! — Він навіть трохи образився. Щиро.

Ой, звісно, що це я? Як насмілилась прирівняти людей та істот до супер-дупер крутих янголів?!

— Хм, — дивуюся далі. — І скільки ва… наших у місті? Невже ви Львів перетворили на місто сірих янголів?

— От приходь і побачиш. — Антон роздратовано добирає слова. — Час настав, люба, увійти в сім’ю. А то якась ти у нас геть дика. (Умгу, а всі інші янголи у цьому місті — домашні пташатка, так?) Зрозумій урешті: для янголів ти — не особлива, ти лишень одна з нас.

Овва! Які сміливі думки сьогодні в голові Антона. Не озвучую це вголос, натомість запитую інше:

— І як часто ви збираєтеся?

— Чотири рази на рік.

Я здогадуюся, коли саме. Він назвав дату: 23 вересня. Це день осіннього рівнодення…

— Чому ти не запитуєш, коли саме і хто вибирає дати? — він ще й дивується.

— А я знаю, Антоне. Тут немає про що запитувати. Це дні рівнодення — осіннього та весняного — та дні сонцестояння — зимового та літнього. Правда ж? — і, не чекаючи відповіді, додаю: — Мене інше цікавить. Це ж поганський календар наче? А ви — янголи!

Він від почутого аж рота роззявив і розсміявся. Щиро, блін! Теж мені, гуморист! Очевидно, я бовкнула дурницю.

— Адо, ти це серйозно?! Поганський календар? Дівчинко, хіба можна щось нове, якщо живеш під сонцем, сотворити? Лишень наукове фентезі! Скільки житиме сонце, скільки житиме Земля, стільки часу й існуватиме і рівнодення, і сонцестояння. Хочемо ми цього