Читати книгу - "Бібліотека душ"

Бентам, — та їхній грим Алексі.

Зблизька вже стало помітно, що ведмегрим захищає воскових імбрин. Дами застигли поряд з ним у розслаблених позах, а ведмідь стояв на задніх лапах, скалився на уявного ворога й замахувався на нього лапою. Інша лапа зворушливо спочивала на плечі однієї з імбрин, а вона пальцями трималася за його довгий кіготь, наче демонструючи всім свою невимушену владу над цим страховиськом.

— Алексі був прадядьком Пі-Ті, — пояснив Бентам. — Пі-Ті, привітайся з дядечком!

Пі-Ті рикнув.

— От би ти таке вмів робити з порожняками, — прошепотіла мені Емма.

— А скільки часу треба, щоб видресирувати ведмегрима? — спитав я в Бентама.

— На це йдуть роки, — відповів той. — Грими від природи дуже незалежні.

— Роки, — прошепотів я Еммі.

Вона тільки очі підкотила.

— Алексі теж восковий? — спитала вона в Бентама.

— Ні, що ви. Це опудало.

Очевидно, відраза Бентама до того, щоб робити опудала з дивних людей, на дивних тварин не поширювалася. Якби з нами був Едисон, подумав я, тут би зараз усім мало місця було.

Я здригнувся. Емма провела теплою рукою мені по спині знизу вгору. Бентам теж це помітив і перепросив:

— Даруйте! У мене так рідко бувають гості, що я не можу стриматися й одразу показую свою колекцію. Отже, я обіцяв чай, і чай буде!

Бентам націлив ціпок уперед, і Пі-Ті рушив далі. Ми пішли слідом за ними з музейних кімнат, де спочивали під накриттями артефакти, через інші частини будинку. Усе свідчило про те, що це домівка пересічного багатія. Був тут вестибюль з мармуровими колонами, була їдальня в офіційному стилі з гобеленами на стінах і стільцями для дюжин відвідувачів, а крила будинку, здавалося, були призначені винятково для того, щоб демонструвати зі смаком дібране умеблювання. Але в кожній кімнаті, поряд з усім іншим, обов’язково стояли предмети з дивної колекції Бентама.

— Іспанія, п’ятнадцяте сторіччя, — він показав на блискучий обладунок, що стояв у коридорі. — Віддав на реставрацію, і він став як новий. Як на мене шитий!

Нарешті ми прийшли до бібліотеки, найпрекраснішої з усіх, які я бачив у житті. Бентам наказав Пі-Ті поставити його на підлогу, струсив з сюртука ведмежу шерсть і запросив нас досередини. Сама бібліотека була щонайменше триповерховою, полиці тяглися вгору й сягали запаморочливої висоти. Для того, щоб до них дотягтися, в кімнаті було продумано безліч сходинок, перехідних містків і пересувних драбинок на колесах.

— Зізнаюся: прочитав далеко не все, — сказав Бентам, — але я над цим працюю.

Він провів нас до батальйону диванів, розставлених довкола каміна, в якому палахкотіло полум’я, наповнюючи кімнату теплом. Біля вогнища нас уже чекали Шарон і Нім.

— То це я не вартий довіри вахлак? — просичав Шарон, але вишпетити мене як слід йому не вдалося: Бентам відправив його, щоб приніс нам ковдри. Ми користувалися симпатією господаря, тож гострий Шаронів язичок мусив почекати свого часу.

Не минуло й хвилини, як нас всадовили на канапу й позагортали в ковдри. Нім пурхав навколо, готував чай на позолочених тацях, а Пі-Ті, скрутившись калачиком перед вогнищем, швидко поринав у сплячку. Я спробував відігнати од себе відчуття затишку і втіхи, яке потроху мною оволодівало, й зосередитися на нашій незавершеній справі — великих питаннях і проблемах, для яких, здавалося, не існувало розв’язку. Наші друзі та імбрини. Абсурдне й безнадійне завдання, яке ми на себе взяли. Якби я про все це подумав одночасно, цей непідйомний вантаж міг мене розчавити. Тому я попросив у Німа три шматочки цукру й стільки вершків, щоб чай побілів, вихилив чашку трьома ковтками й попросив ще.

Шарон відійшов у куток, де він міг скільки завгодно кукситися і водночас прислухатися до нашої розмови.

Еммі кортіло перейти від офіціозу до справ.

— Отже, — сказала вона. — Ми вже можемо поговорити?

Бентам пустив її запитання повз вуха. Він сидів навпроти нас, але дивився впритул тільки на мене. На його обличчі грала дуже дивна усмішечка.

— Що таке? — спитав я, стираючи з підборіддя краплини чаю.

— Дивовижно, — промовив він. — Ти викапаний він.

— Викапаний хто?

— Твій дідусь, авжеж.

Я опустив чашку.

— Ви його знали?

— Знав. Він був моїм другом. Колись давно, коли я відчайдушно потребував друга.

Я зиркнув на Емму. Вона трохи поблідла і сильніше стисла в руках чашку.

— Він помер, кілька місяців тому, — сказав я.

— Так. Я дуже шкодував, коли про це дізнався. Але, правду кажучи, й дивно було, що він так довго протримався. Я думав, його вбили багато років тому. Забагато в нього ворогів було. Але він був надзвичайно талановитим, твій дідусь.

— А на чому ґрунтувалася ваша з ним дружба? — Еммин тон нагадував слідчого на допиті.

— А ти, напевно, Емма Блум. — Нарешті Бентам звернув свій погляд і на неї. — Багато про тебе чув.

Емму це, здавалося, здивувало.

— Справді?

— О так. Абрахам дуже тебе любив.

— Це новина для мене, — і Емма густо почервоніла.

— У житті ти навіть вродливіша, ніж у його розповідях.

Емма зціпила зуби.

— Дякую, — сухо відказала вона. — А де ви з ним познайомились?

Усмішка Бентама зів’яла.

— Що ж, перейдімо до справи.

— Якщо ви не проти.

— Зовсім ні, — відказав він, хоча в його манері триматися тепер відчувалося охолодження на кілька градусів. — Отже, ви запитували мене про Сибірську кімнату. Я знаю, панно Блум, що вас не задовольнила та відповідь, яку я вам дав.

— Так, але мене… тобто нас… більше цікавить Джейкобів дідусь і те, навіщо ви нас сюди привели.

— Повірте мені, все це пов’язано. Та кімната і цей будинок загалом — місце, з якого слід почати.

— Добре, — кивнув я. — Розкажіть про будинок.

Бентам глибоко вдихнув повітря й притулив складені дашком пальці до губ, про щось міркуючи.

А потім почав так:

— Цей будинок наповнений безцінними артефактами, які я все життя привозив з експедицій. Але нема серед них більш цінного надбання, ніж сам цей будинок. Це машина, прилад, мій власний винахід. Я зву його «Панконтуркон».

— Пан Бентам — геній, — втрутився Нім, ставлячи перед нами тарілку з сендвічами. — Пане Бентам, сендвіч?

Бентам жестом показав, щоб він відійшов.

— Але навіть не це основоположне, — вів далі він. — Моя історія починається задовго до того, як було споруджено цей будинок. Тоді я ще був юним хлопчиною, твого віку, Джейкобе. Ми з братом любили уявляти себе мандрівниками й першовідкривачами. Ми годинами нависали над мапами Перплексуса Аномалуса й мріяли, як відвідаємо всі контури, які він відкрив. І що знайдемо нові, й відвідаємо їх не один раз, а знову і знову. Таким