Читати книгу - "Сонячний Птах"

нього, й ми сиділи в дружній розслабленій мовчанці, роздивляючись дивне обличчя. Лорен заговорив перший:

– Ти не маєш відчуття, що він хоче щось тобі сказати, Бене?

То було дивне запитання для Лорена, але я відповів серйозно, бо він поставив його з очевидною серйозністю, яка не викликала найменшого сумніву.

– Ні, Ло, такого відчуття в мене немає.

– Тут є щось, Бене, – сказав він із глибокою переконаністю. – Щось таке, чого ти – чого ми – не помітили. Ключ до цього місця, до всієї таємниці захований тут, у печері.

– Ну, ти розумієш, Ло, ми могли б… – почав я, але він мене не слухав.

Саллі покинула мольберт і приєдналася до нас, вона сіла поруч із Лореном і дивилася на його обличчя із зосередженою увагою.

– Це відчуття ніколи не покидало мене, Бене. Ти пам’ятаєш шахту в Долині Самоти? Мій геолог дав негативну оцінку, але я мав таке відчуття, як оце тепер. Ти пам’ятаєш?

Я кивнув головою. У Долині Самоти нині видобували двадцять тисяч каратів дорогоцінних алмазів за місяць.

– Тут щось є. Я в цьому переконаний, але де воно є? – Він знову втупив у мене погляд, так ніби я заховав від нього щось дуже важливе, чого він не міг знайти. – Де воно, Бене? На підлозі, на стінах, на даху?

– Не забувай і про басейн, – сказав я.

– Гаразд, почнімо з басейну, – погодився він.

– Він надто глибокий, Ло. Жоден водолаз…

– Що ти знаєш про водолазів, Бене? – запитав він.

– Ну, знаєш, я пірнав кілька разів.

– О, ради Бога, Бене, – сердито урвав мене він. – Коли мені потрібна операція на серці, то я йду до Криса Барнарда, а не до місцевого ветеринара. Хто найкращий водолаз у світі?

– Кусто, я думаю.

– Правильно. Я пошлю до нього своїх людей. У такий спосіб ми оглянемо наш басейн. А тепер подумаймо про підлогу.

Мати справу з Лореном – це наче бути затягнутим в ураган. Йому знадобилася година, щоб намалювати схему найретельнішого обстеження печери, а потім він ніби мимохідь змінив тему розмови.

– Гаразд, Бене. Чому б тобі не повернутися до табору? Мені треба годину або дві посидіти на самоті тут.

Мені не хотілося втрачати бодай одну хвилину спілкування з ним, але я відразу підвівся на ноги.

– Ти йдеш, Сал? – запитав я. – Лорен хоче побути сам-один.

– О, Бене. Я лише на середині…

– Усе гаразд, Бене, – сказав мені Лорен. – Вона мене не потурбує.

І я покинув печеру.

Хатина для гостей була давно підготовлена, але я пішов з одним зі слуг простежити за розвантаженням сумок Лорена. Я помітив, що хтось нарвав букет диких печерних лілей, які росли під стрімчаками, й поставив їх у високий пивний кухоль біля ліжка. Я хотів подякувати матабеле, яка виконувала в нас обов’язки кухарки, дворецького та домоправительки, за цю незначну послугу. Квіти звеселяли темну атмосферу хатини.

Переглянувши, як влаштувався Лорен, я пішов до великого бунгало й переконався, що в холодильнику є крига й достатньо холодної води. Потім я відкрив свіжу пляшку «Ґлен Ґранта» – Лорен і я однаково любимо цей нектар. Поки я клопотався з пляшкою віскі, Рал і Леслі повернулися з розкопок, і я почув, як вони човгають ногами в сусідній кімнаті, де був офіс. Я не мав наміру підслуховувати їхню розмову, але стіни між кімнатами були завтовшки з папір.

Рал гарчав, як розлючений звір, а Леслі верещала:

– Відчепись, нахабо! – кричала вона, відсапуючись, і було очевидно, що на неї вчинено фізичний напад. – Хтось побачить, як ти це робиш.

– Досі жодного разу ніхто не бачив, як я роблю те, що маю намір зробити сьогодні.

– Тс-с! – закликала Леслі до тиші, але марно.

– П’ять тижнів. Я думав, він ніколи не з’явиться. Я мало не збожеволів.

– О, мій любий, – прошепотіла Леслі з пристрастю в голосі.

– До побачення, моя маленька, до побачення, – відповів Рал, і я почервонів за них.

Я мовчки поставив пляшку до холодильника й крадькома вийшов із кімнати. Я був дещо спантеличений, чому прибуття Лорена, адже було очевидно, що саме про нього говорив Рал, могло так драматично поліпшити їхні фізичні стосунки, і я позаздрив їм, бо для себе я нічого подібного не сподівався.

Нам усім неймовірно обридла дієта з консервованої їжі. Лорен привіз із собою чималий вантаж свіжих фруктів, городини та м’яса. Того вечора нам подали на обід молочне порося, золотаво-брунатне у своїй хрусткій прожареній скоринці, зі смаженою картоплею, зеленим горошком і величезною мискою свіжого салату. За обіднім столом було дуже мало розмов.

Коли страви було доїдено, Лорен запалив сигару. Я знову наповнив келихи, й усі ми розташувалися колом навколо Лорена. Спочатку я доповів йому про відкриття каменоломні й ті висновки, які ми зробили з нього. Це спонукало Саллі показати свою реконструкцію міста.

Я не сподівався, що Лорен відреагує так, як він відреагував. Я думав, ці фантазії трохи його розважать, як вони розважили нас, але він прийняв їх як доведений факт. У стані гарячкового збудження він підхоплювався зі стільця, щоб роздивитися кожну ілюстрацію, бомбардував нас своїми короткими запитаннями або просто сидів, нахилившись і зосереджено дивлячись на малюнок блискучими очима. Його обличчя досі було бліде й змучене, що надавало йому виразу майже безумної напруги.

Саллі з її проникливим умінням вигідно подати своє мистецтво відклала малюнок білого царя на кінець показу. Коли вона підняла його й почепила на дошку, Лорен застиг на стільці. Вона намалювала білого царя в повному бойовому обладунку, в шоломі й нагруднику з блискучої бронзи, з підвішеним щитом і коротким мечем на поясі. Його червоно-золотава кучерява борода акуратно причесана й розширена на кінці, а постава дихає царською величчю. Воїни з його почту виходять за ним крізь браму зовнішнього муру, один тримає в руках його бойову сокиру, другий – лук і сагайдак зі стрілами, третій – золоту чашу вічного життя.

Саллі уклала все своє вміння в цю ілюстрацію, й вона справляла найбільше враження в серії її малюнків. Ми всі мовчки споглядали її, аж поки несподівано я поставив на підлогу свої доти схрещені ноги й швидко нахилився вперед, з подиву розливши трохи віскі з келиха. Раніше я цього не помічав, золота борода його маскувала, але тепер я раптом зрозумів, кого Саллі використала як модель для білого царя. Я звернув свій погляд на Лорена й побачив те саме високе чоло, ті самі шляхетні брови над широко розкинутими голубими очима, той самий прямий ніс із делікатно виточеними ніздрями і гордий вигин рота