Читати книгу - "Останнє бажання"

Усяке паскудство винищує. Робота в нього така, за гроші. Розумієте, старосто?

— Ага! — чоло старости, зоране глибокими борознами тяжкого процесу мислення, розгладилося. — Відьми́н! Так би й відразу.

— От-от, — підтвердив Геральт. — Відразу ж і питаю: чи знайдеться тут в околиці якась робота для мене?

— Аааааааа — на обличчі старости знову з’явився вираз процесу мислення. — Робота? Себто ті… Ну… Живогризи? Питаєте, чи суть тут живогризи?

Відьми́н усміхнувся і кивнув головою, тручи нігтем мізинця сверблячу від куряви повіку.

— Суть, — підтвердив староста через якийсь час. — О, тамкай дивіться, видите ті гори? Тамкай ельфи мешкають, там їх царство-господарство. Палаци їхнії, кажу вам, цілі зі щирого золота. Ого, пане! Ельфи, кажу вам. Страх. Хто туди не йшов, то назад не вертався.

— Я так і думав, — холодно відповів Геральт. — Тому я туди й не вибираюся.

Горицвіт безсоромно зареготав. Староста, як Геральт і очікував, довго мислив.

— Ага, — сказав врешті. — Айно так. Але в нас інші живогризи суть. Видно, з ельфійського краю лізуть. О, пане, є їх до трясці. Зчислити трудно. А найгірша то Мора буде, правда, людиска?

«Людиска» пожвавішали й облягли стіл з усіх боків.

— Мора! — сказав один. — Так, так, добре староста каже. Бліда дівиця, по хатах ходить перед світанком, а діти через те мруть!

— І Куць, — докинув інший, вояка з місцевої вартівні. — Коням гриви заплітає по стайнях.

— І кажани! Кажани суть.

— І віли! Короста від них обсипає!

Наступні кілька хвилин були зайняті інтенсивним переліком потвор, які вже уїлися місцевим мешканцям своїми негідними вчинками або самим лише фактом існування. Геральт і Горицвіт довідалися про Злидні та мамунів, через яких достойні мужі не можуть втрапити додому, особливо на п’яну голову, про літавицю, що літає й коровам молоко спиває, про голову на павучих ніжках, що бігає лісами, про хобольдів у червоних шапочках і про грізну щуку, яка вириває бабам білля з рук при пранні, а не оглянешся, як візьметься за самих бабів. Не обійшлося, як звичайно, без інформації про те, що стара Нарадкова літає вночі на помелі, а вдень вагітним плоди виганяє, що мірошник підмішує до борошна мелені жолуді, а певний Дуда назвав королівського управителя злодієм і сволоцюгою.

Геральт спокійно вислухав, підтакуючи з удаваним інтересом, задав кілька питань, головним чином про дороги й топографію терену, після чого встав і кивнув Горицвітові.

— Ну що ж, бувайте, добрі люди. Невдовзі повернуся, то й побачимо, що можна буде зробити.

Обоє мовчки їхали вздовж хат і плотів, у супроводі собачого гавкання й дитячого вереску.

— Геральте, — озвався врешті Горицвіт, вставши в стременах і зриваючи дорідне яблуко з гілки, що виступала за огорожу саду. — Ти всю дорогу нарікав, наче тепер тобі все важче знайти заняття. А з того, що я тут почув, випливає — до зими тут працюватимеш і то без відпочинку. Ти б трохи грошей заробив, я мав би теми для балад. Поясни мені, чому ми звідси від’їжджаємо?

— Я б тут, Горицвіте, ані шеляга не заробив.

— Чому?

— Бо в тому, що вони говорили, не було жодного правдивого слова.

— Ти про що?

— Жодне зі створінь, про яке тут говорили, не існує.

— Мабуть, жартуєш! — Горицвіт виплюнув зернятко й кинув огризком у лататого пса, особливо завзятого на кінські бабки. — Ні, це неможливо. Я до цих людей придивлявся, а я на людях знаюся. Вони не брехали.

— Ні, — згодився відьми́н. — Не брехали. Вони глибоко у все це вірили. Що не змінює факту…

Поет якийсь час мовчав.

— Жодна з цих потвор… Жодна? Не може бути! Щось із названого ними мусить існувати. Хоч щось. Зізнайся.

— Зізнаюсь. Одне напевно є.

— Отож! Що?

— Кажани.

Виїхали за останні паркани, на гостинець серед жовтих від ріпаку загонів і ланів збіжжя, яке хвилями ходило під вітром. Дорогою назустріч їм тяглися навантажені вози. Бард перекинув ногу через луку сідла, спер лютню об коліно і вибринькував на струнах тужні мелодії, помахуючи рукою підтиканим дівчатам, які йшли узбіччями з граблями на міцних плечах і підсміювалися.

— Геральте! — сказав він раптом. — Та ж потвори існують. Може, не стільки їх, як раніше, може, не за кожним деревом причаїлися, але ж таки є. Існують. То нащо люди додатково вигадують ще й неіснуючих? Ти не задумувався над причиною цього?

— Задумувався, славний поете. Навіть знаю ту причину.

— Ну-ну?

— Люди, — Геральт відвернув голову, — люблять вигадувати жахи і жахіття. Через це самі собі видаються менш жахливими. Коли топляться в горілці, ошукують, крадуть, б’ють дружину посторонками, морять голодом стареньку бабцю, товчуть сокирою зловленого в пастку лиса чи обтикають стрілами останнього вцілілого єдинорога, то й тоді люблять думати, що є і щось жахливіше від них — хоча б Мора в хаті перед світанком. Тоді їм якось відлягає від серця і легше жити.

— Я запам’ятав, — сказав Горицвіт, помовчавши хвилину. — Підберу рими і складу про це баладу.

— Склади. Тільки на аплодисменти не розраховуй.

Їхали повільно, але невдовзі втратили з очей останні хатини селища. Потім перетнули лінію зарослих лісом косогорів.

— Ха! — Горицвіт стримав коня, розглянувся. — Подивися, Геральте. Як гарно! Ідилія, чорт забирай. Око тішиться!

Територія за косогорами плавно опадала до рівних, пласких полів, порізаних різноколірною рослинною мозаїкою. Посередині, круглі і правильні, як листок конюшини, склилися плеса трьох озер, оточених темними смугами густого вільшанику. На обрії вимальовувалася імлиста синя лінія гір, що височіли над чорною безформною плямою лісу.

— Їдьмо, Горицвіте.

Гостинець вів просто до озер вздовж греблі і схованих у вільшанику ставів, повних крякаючих качок, крижнів, чирянок, чапель і пірникоз. Численність пернатих дивувала — всюди були помітні сліди людської діяльності: греблі доглянуті, обкладені фашиною, спусти для води зміцнені камінням і балками. Водозливи при ставках, зовсім не перегнилі, весело цюркали потічками. У надозерних очеретах видно було човни й помости, а з плес стирчали жердини розставлених неводів і верш.

Горицвіт озирнувся.

— Хтось їде за нами! — сказав він схвильовано. — На возі!

— Дивовижа, — зіронізував відьми́н, не оглядаючись. — А я думав, що тут на кажанах їздять.

— Знаєш, що я тобі скажу? — відбуркнув трубадур. — Чим ближче до краю світу, тим ти дотепніший. Аж страх подумати, до чого воно дійде!

Їхали не поспішаючи, а оскільки запряжений парою рябих коней драбинчастий віз був порожнім, то швидко їх наздогнав.

— Тпррру, — візник стримав коней саме за ними. Був у кожусі, вдягненому просто на голе тіло, а волоссям обріс аж по брови. — Славлю богів, милостивці!

— І ми, — відповів Горицвіт, обізнаний зі звичаями, — їх славимо.

— Якщо хочемо, — буркнув про