Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

навіть кабінет собі вибрав унікальний, не такий, як у інших… Єдину фотографію тримає в книжковій шафі, неначе виклик; подруга Ірина; як можна зустрічатися з жінкою сім років і досі не оформити стосунків? Нічого собі виховна робота з молодими співробітниками».

Славін, звичайно, знав про це, посміювався собі й попросив Едика, давнього приятеля з Тбілісі, ще збільшити портрет Ірини: «Все прекрасне, — погодься. Ірочка — сама чарівність, — сприяє натхненню і є найдійовіший побудник роботи!»

Працював він, як правило, в кутку кабінету, біля телевізора, де стояли невеликий столик ручної роботи й старовинне низьке шкіряне крісло; якось він сказав Груздеву: «Як-не-як, а по материній лінії я наполовину вірменин, мабуть, тому й відчуваю завжди пристрасть до низьких і м'яких меблів».

Саме тут він і влаштувався (подзвонивши перед цим у Піцунду, аби дізнатися, яким рейсом Ірина повертається з півдня), щоб попрацювати з папкою, яку передав йому Сергієнко. Той, як і досі, весь час тримав у полі зору два аспекти однієї, як йому здавалося, проблеми: найтонші нюанси на переговорах про обмеження в Женеві і при цьому копав Пеньковського, всі його зв'язки, особливо московські, паризькі й лондонські, було вже опрацьовано досконально, заново вивчено й ще раз перевірено, методику зв'язку з британською розвідкою і ЦРУ — також; Сергієнко намагався — Славін зрозумів це з його обачних поміток олівцем на копії справи — знайти в показаннях Пеньковського і в усіх свідків, яких допитували, бодай натяки на імена, дружні клички, ласкаві прізвиська, а може, й прізвища, що їх якимось чином обминули в попередніх дослідженнях; Сергієнко виходив з цілком логічної схеми: якщо професора Іванова в науковий центр рекомендував, зокрема, Пеньковський, а Іванов здавна дружив з Кульковим, то виникало питання, на яке необхідно було мати абсолютно точну відповідь: чи не перехрещувалися раніше дороги цих людей? А коли так, то коли? Де? На якому грунті?

Славін відкрив папку, до якої було пришпилено записочку Сергієнка: «Подивіться, цікаво, добре було б і в цьому матеріалі постаратися ще й ще раз пошукати зв'язки. Генерал Васильєв чекає Вашого дзвінка».

Запитання: Зустрічаючись із приятелями й товаришами по чарці, ви використовували можливість дізнаватися про секретні й військові таємниці?

Пеньковський: Так.

Запитання: Ви їх запитували?

Пеньковський: Ні, вони самі сп'яну вибовкували.

Запитання: Ви сказали, що у вас були товариші по чарці. Це ваші постійні друзі чи випадкові люди, яких ви зустрічали тільки в ресторанах?

Пеньковський: У мене не було справжніх, близьких друзів з великої літери, бо якби вони були, то я міг би проговоритися: в порядку поради, допомоги… А ті, хто до мене звертався з якимись проханнями, і я з радістю їх виконував, були не проти розпити зі мною пляшку коньяку з лимоном.

Запитання: А хто платив?

Пеньковський: Коли ініціатива належала мені, платив я. Коли мене запрошували, то платив той, хто запрошував. Чи платили разом. Я не був обмежений у коштах. Тому, коли розвідники прислали гроші, вони мене цим образили.

Запитання: Виходить, ви працювали на англійську й американську розвідки безкорисливо?

Пеньковський: Я знав, що мій труд вони оцінюють дуже високо. Якби я сказав, ніби все те я робив безкорисливо, це була б брехня. Я знав, що там кладуть на мій рахунок на майбутнє, і, коли буде потрібно, я зможу одержати за все, але за півтора року мого злочинного зв'язку з ними я від них грошей не одержував. Мені прислали три тисячі карбованців, я сказав про це щиро, хоч міг би й промовчати.

Запитання: Скажіть, якісь речі ви одержували з-за кордону?

Пеньковський: З-за кордону я не одержував речей, їх мені привозив Гревілл Вінн на моє прохання. За ці речі я з ним завжди розраховувався, не хотів бути у нього в боргу, бо він людина бізнесу, та й чого це він має купувати мені за свої гроші?

Запитання: Чи не була це плата за послуги?

Пеньковський: Ні, не була. Гревілл Вінн ніколи ніяких цінних подарунків мені не привозив, а привозив лише різні дрібнички — сигарети, віскі, пластинки.

Славін довго вчитувався в кожне слово, не те, що у фразу; якось Степанов сказав йому: «Старий, твоя вірменськість помітна саме в тому, як ти читаєш; предки по материній лінії, мабуть, носили землю в мішках на каміння в горах, щоб насипати собі поле. Все це, звичайно, чудово, але, читаючи так оповідання або роман, чи не вихолощуєш ти думку, закладену в словах письменника, поступово замінюючи її своєю? Чи не нав'язуєш ти себе тій літературі, яку читаєш?» — «Навряд, — подумавши, відповів Славін. — Та й потім література — це одне, а робота — зовсім інше. Я від народження досить довірлива людина і цю свою властивість, чесно кажучи, ціню. Але служба в контррозвідці привчила мене перевіряти значення кожного слова, — а за словом стоїть не хтось там, а людина, — і тільки після цього приймати рішення, яке відмінити неможливо».

Славін підвівся, підійшов до телефону, набрав номер генерала Васильєва, — жива енциклопедія; про Пеньковського знав усе, як-не-як вів його справу.

— Олександре Васильовичу, це Славін…

— Нарешті, — всміхнувся той, — Сергієнко вже тричі дзвонив, жду не діждуся.

— Але ж до вас непідготовленим приходити страшно, — в тон йому відповів Славін, — гам — і немає полковника! Я вважаю, треба самому вивчити все, що можна… Хоч однаково без вас я так нічого до кінця й не зрозумію.

— Годі тобі, — зітхнув Васильєв, — усе зрозумієш чудово й без мене. Коли приїдеш?

— Мені хотілося б ще раз прочитати фрагмент промови захисника Апраксіна… І показання свідків…

— Ти із свідків почни, Віталію, — сказав Васильєв. — А я тут іще пометикую, що тобі може знадобитися.

— Спасибі, Сашо, — відповів Славін, сам на сам він називав Васильєва на «ти», дуже симпатизуючи цій людині; він чого заслуговував…

Славін повернувся до столика й почав заново перечитувати допити свідків, повільно водячи гостро відточеним грифелем по рядках; подекуди ставив крапки на полях, помітні лише йому самому.

Головуючий: Ви знаєте Пеньковського?

Свідок Рудовський: Так.

Головуючий: Які у вас були з ним стосунки?

Свідок Рудовський: Нормальні.

Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви знаєте свідка?

Пеньковський: Так, свідка Рудовського я знаю.

Головуючий: Які у вас стосунки?

Пеньковський: Стосунки з ним були нормальні.

Головуючий: Свідок Рудовський, що вам відомо у справі Пеньковського? Розкажіть суду.

Свідок Рудовський: На підтвердження свідчень, які я дав на попередньому слідстві, можу додатково показати, що познайомився з Пеньковський років десять тому. Познайомив мене з ним мій приятель Фінкельштейн Володимир Якович,