Читати книгу - "Повний місяць"

котрого він переховував, став для агронома чимось на кшталт вступного внеску. Та в партизанах Коля теж не засидівся довго. Там, виявляється, треба було ще й воювати. Цього вчорашній тракторист не любив, не вмів і не хотів робити. Тому й дременув із загону, скориставшись зручною нагодою.

Згодом дізнався — вчасно втік. Карателі згодом усіх виявили, оточили, накрили та знищили під корінь. Яковина, щасливчик, пересидів у лісі на підніжному кормі, зробивши собі курінь. А потім — знову прибився до невеликого та мобільного партизанського загону. Там притерся біля обозу, так вдалося протриматися якійсь час. Але все одно довелося тікати, ще й прихопивши речовий мішок із продуктами.

Був Яковина не надто говірким. Його одіссею Голубові розповів Теплий, котрий дав Колі останній поки що прихисток. Пояснивши при цьому: тут не маршова частина й не лісова армія, спроба втечі — смерть. Та Яковина, на диво, не особливо перейнявся, бо в банді йому несподівано сподобалось. Жора навіть устиг перевірити свого Партизана в ділі, лишившись задоволеним.

Саме тому взяв його з собою нині до Сатанова, на свою останню справу.

У кабіні за кермом сидів Дід. Так його називали всі. Крім прізвиська й того, що це Дід привів тоді Голуба до баби–вурдалачки в хатину біля Смотрича, той нічого про нового товариша не знав. Хіба підозрював: кликуху отримав через неохайну сиву копицю на голові, адже за віком до справжнього діда ще дуже довго. Або тридцятка, або трошки далі. Солідності додавали сиві вуса. Вони відросли й загустіли зовсім недавно. Коли Голуб побачив Діда вперше, кущик під носом на верхній губі лише пробивався. У формі з єфрейторськими погонами сивий чоловік не просто виглядав бувалим воїном — таких героїв малюють на агітаційних плакатах. Уздрівши його перевдягненим, Голуб вирішив: о, картинка ожила.

Ця п'ятірка сьогодні вночі планувала налетіти на склад у Сатанові, перебити всіх, хто там буде, взяти в кузов те, що встигнуть узяти, й рвонути звідси геть. План Теплого лишався без змін. Він ще й хотів починати раніше. Але потім вирішив почекати. Бо Голуб винюхав новину: в Будинок культури привезуть кіно, «Чапаєва», потім закрутять танці. Місцеві давно не відпочивали, і серед них будуть солдати з охорони складів. Отже, тилові настрої перемагають. Пильність приспана, від війни всі кругом дуже втомилися. Тож не скористатися цим — великий гріх.

Сидячи в лісі, вони стежили, як спускаються вологі після дощику вересневі сутінки. Чекаючи команди Теплого рушати, мало говорили між собою. Хіба Партизан із Бугаєм придумали забаву: витягнули біблію[9] та завелися шпилити[10], ставлячи на кін поки що не отриману здобич. Дід щось буркнув про шкіру невбитого ведмедя й погані прикмети, та Жора лінькувато протягнув:

— От уже точно дід старий. Хай братва розважається, не твоє ж програють.

— Гляди, Теплий. Ще трохи — рвати один одного почнуть за борги, — відгукнувся той.

Але чіпати гравців справді припинив, згодом утративши до них всякий інтерес.

Для Голуба ж час тягнувся нестерпно. Тож зрадів, почувши нарешті від Жори наказ зніматися з місця. Поховавши по кишенях отримані один від одного боргові розписки, коряво нашкрябані на листках із блокноту шматком хімічного олівця, Бугай та Партизан залізли в кузов. Голуб чомусь подумав — але ж обоє ставляться до справи не аж так серйозно, як того вимагав момент. Та швидко викинув це з голови.

Раз Теплий їм довіряє — йому тим більше наплювати.

У Сатанові було тихо. Селище й без того не гамірне. Тепер же, коли, як чув не раз Голуб, тут люди почали боятися вовка–людожера більше, ніж повернення фашистів, о цій порі воно як вимерло. Хіба, проїжджаючи через центр, побачили світло біля Будинку культури, невеличкий гурт чоловіків та жінок біля входу. Хтось навіть махнув їм рукою, бійців завжди вітали.

Точний розрахунок, вирішив Голуб.

Просто все. За що Жору Теплого поважали — ніколи не накручує планів із багатьма невідомими ходами. Наприклад, розповідь про падлючого Офіцера не надто зацікавила. Подумаєш, відмахнувся. Він же в жодний розрахунок не вписується. Для чого ускладнювати, ще й схеми креслити, як знайти його притулок.

Кому воно треба, лігво якогось доходяги.

Чесно кажучи, малював той план Голуб не для Теплого — для себе. Відновлював усе в пам'яті, фіксував, перевіряв. Адже був не від того, аби під шумок, по дорозі, навідатися до Офіцера в хату. Або сюди, до Будинку культури. Тут він, здається, сторожем придурився. Нагадати їхню розмову біля Глухої Вільви. І завершити її. Бо мав, ох мав Голуб що сказати тому бакланові.

Ну, не судьба — значить, так і буде. Пощастило сьогодні Офіцерові.

Хай живе.

Тим більше, що Дід уже підкочував полуторку до складів, і треба викидати дурню з голови.

Голуб підсунув до себе автомат. Приготувався.

Помітив — інші в кузові те ж саме зробили.

Дід пригальмував, та мотор не глушив. Хряснули двері — Теплий легко вискочив із кабіни, вигукнув, не криючись:

— Хто там — відчиняй ворота!

2

— Ти налякав! Усе одно налякав!

— Я не хотів!

— Хотів! Хотів! Не кидався б ззаду, наче хижак лісовий! Пусти!

— Не пущу!

— Пусти, чорт бородатий! Я вже думала — шерсть! Пусти!

— Не пущу. Тихо.

— Чому? Чому не пустиш? Скажи — чому не пустиш?

— Ти ж не хочеш цього. Сама не хочеш, так же?

Він говорив правду і Лариса охоче визнавала це. Хоч насправді злякалася до смерті не раз, а тричі. Вперше, ясна річ, коли на неї налетіли з темряви й туману. Вдруге — коли свідомість повернулася й вона побачила при кволому світлі електричного ліхтарика заросле лице лісового розбійника.

Мимоволі згадала Хлопушу з «Капітанської дочки» Пушкіна — вірний соратник Ємельяна Пугачова, каторжник — утікач, борода й спотворений ніс із вирваними ніздрями: так у царській Росії карали бунтівників. Ніс того, хто дивився на неї й важко уривчасто дихав, був скалічений інакше — перебитий, зсунутий набік, та все ж цілий. Від цього легше не стало — нерви знову здали, свідомість залишила Ларису. Очуняла швидко, від обережних ляпасів. Рота вже ніхто не затуляв. Захотілося голосно кричати, дряпатися й кусатися, просто так вона не дасться. Але викрадач напевне вгадав її думки й бажання — випередив, з темряви почувся дуже знайомий голос, кликав її на ім'я. І тоді Лариса Сомова, нарешті, зомліла втретє.

Адже згадала розмову з Сомовим. Його погрози. Злякалася тепер уже не за себе — за Ігоря.