Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

пасти, однак з тебе діла не буде, з дурня такого.

Так вони й стали жить. Хазяйствечко хороше надбали, все б добре було. Та тільки ж, як і раніше, ненавидять Грицько та Степан Іваньку. Заставляють всяку важку роботу робить, свиней пасти.

А в тій країні та жив цар. І була в того царя дочка — така вже красуня писана, що ну! Багато царевичів та княжевичів хотіли її взяти, та нікому цар не хотів свою доньку оддавать. От він і придумав. Посадив царівну на стовпі на високому й наказав, щоб ті, хто хоче її взять, на конях приїхали до того стовпа. І хто на коні доскочить до царівни, то той на ній і ожениться. Почули про це й наші хлопці. Стали Грицько та Степан і собі збиратися. Годують вівсом коней, чистять їх, збрую лагодять. А Іванька й каже:

— Може, і я з вами поїду?

— Та куди ти й собі між люди пнешся? Куди тобі, грішному, до царівни? Іди ото свиней пасти.

Посідали брати на коней та й поїхали. А Іванька пригнав свиней у ліс, кинув у кущі козубеньку та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться!

А сам назбирав хмизу, розклав огонь і поклав туди волосинку — ту, що батько йому дав. А тут де не взявся з огню кінь. Та такий гарний, такий гарний, що й розказать не можна! Підставив він праве вухо Іваньці, той туди вліз, а з лівого вуха вийшов такий красень, так гарно зодягнений — чисто тобі царевич або королевич! Сів він на коня, а кінь його й питає людським голосом:

— Куди тебе, мій хазяїне, нести? Чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?

— Неси мене, коню, по травці-муравці, — каже Іван.

Кінь його й поніс. Приїхали вони до того стовпа, що царівна на ньому сиділа. Кругом людей — тьма-тьмуща! Понасходились дивитись, хто ж то царівну дістане. От стали всі кіньми в один ряд, розігналися і поскакали до стовпа. Та тільки швидко хтось на своєму гарному коні, і сам, як намальований, усіх обігнав і мало не доскочив до царівни. Скільки хто не скакав після його, ніхто вище не доскочив. А той хлопець хтозна-де й дівся. Брати ж свого Іваньку так і не впізнали. Приїхали додому, насипали вівса коням на ніч, щоб завтра рано знов до стовпа їхать.

А Іванька вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою стару одежку, взяв козубеньку з опеньками та й погнав свиней додому. Заходить він у хату, а брати сидять за столом, вечеряють і балакають:

– І що то за царевич чи королевич такий був? Коли б, бува, він царівни не забрав собі!

А Іванька й каже:

— А може, то я був?

– І тоже туди, між люди, пнешся! Куди тобі до того царевича? На тобі ось картоплину та лізь спать під піч.

Змовчав Іванька, з'їв картоплину та й заснув. А вранці брати знов стали збиратися їхать. Просився з ними й Іванька, так вони тільки посміялися з його, а з собою не взяли, послали свиней пасти. От знов пригнав Іванька свиней у ліс, пустив їх під дуби жолуді збирать, закинув козубеньку в кущі та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.

А сам, так як і той раз, назбирав хмизу, розклав огонь і поклав другу волосинку. І де не взявся з огню кінь. Та гарний такий, що й не надивиться. Ще луччий, ніж той був, збруя на ньому сріблом сяє, сам так і танцює. Підставив кінь Іваньці праве вухо, той уліз, а в ліве виліз. Та така одежа на йому гарна, що й не впізнать Іваньку. А кінь його й питає людським голосом:

— Куди ж тебе, мій хазяїне, нести: чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?

— Неси мене впівдерева, — каже Іванька.

Кінь його й поніс. І знов Іванька всіх випередив і ледь-ледь не доскочив до царівни.

Народ дивується: де такий красень-молодець узявся?

А Іванька вернувся в ліс, пустив коня, перевдягся в свою одежинку й погнав свиней додому. Заходить у хату, а Грицько та Степан такі сердиті за столом сидять і вечерять не вечеряють, шматок у горло не лізе. Балакають:

— От, сякий-такий, де він вискіпався! Таки забере собі царівну й півцарства.

А Іванька й обзивається з-під печі.

— А може, то я був?

Грицько та Степан, хоч які сердиті були, а ледве боки не понадривали зо сміху.

— Лежав би отам нишком, дурень такий!

На третій день їдуть знов Грицько та Степан.

Уже й доскочить до царівни не надіються. Просився Іванька з ними, так куди там!

А Іванька знов пустив свиней у ліс, кинув козубеньку у кущі та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться.

Сам назбирав сушняку, запалив огонь і поклав третю волосинку. Де й узявся з огню кінь. Та такий уже кінь, що й у царя такого не було! Збруя на ньому золотом сяє, а він так і гарцює. Вліз Іванька коневі в праве вухо, в ліве виліз. А одежа на йому ще краща, ніж той раз була. А кінь і питає людським голосом:

— Як тебе, мій хазяїне, нести, чи ввиш дерева, чи впівдерева, чи по травці-муравці?

— Неси мене ввиш дерева.

Кінь його і поніс. Тільки він до стовпа під'їжджає, а всі на його так і оглянулися і розступилися перед ним. Тут Іванька як розігнався — і доскочив до царівни. А в тої напоготові вже перстень золотий був. Так вона йому той перстень у лоб і ввігнала з розгону. Ну Іванька то доскочив та й поїхав звідтіля швиденько. Ніхто й не побачив, де він дівся. А Іванька приїхав у ліс, пустив коня на волю, замотав лоб онучею, щоб персня не видно було, взяв козубеньку з опеньками і погнав свиней додому. А дома вже й брати приїхали. Посідали та й балакають:

— Ну, що то таки за царевич чи королевич такий був?

– І з якої він держави сюди приїхав?

А Іванька з-під печі:

— А може, то я був?

— Цить, дурню, як не хочеш буть битим! Ти лучче скажи, де ти ото лоб розбив, чи чого він у тебе онучею замотаний?

— Та це я в лісі зачепився та впав на пеньок та й розбив, — каже їм Іванька.

Ну, брати посміялися-посміялися з його та