Читати книгу - "Шмагія"

прохолодним. Язики вогню лизалися пустотливими кошенятами, шорсткою терткою зчищаючи втому, меланхолію, біль у змученому тілі. У біцепсах, трицепсах, м’язах ніг почалося мимовільне поновлення мана-запасу. Андре озирнувся й поцінував гармонію відтінків: полум’я коливалося від яскраво-червоного до темно-фіолетового, ішло широкими розмивами. Там, де колір нагадував махровий бузок «Есфір Жулі», позначився розрив.

Полотнище вогню тріснуло, оголюючи частину пишно прибраних покоїв.

– А в кого це голочка? У Серафима голочка…

Видно було кепсько, але сплутати лейб-малефактора з кимось іншим Мускулюс не міг. Походжаючи біля ломберного столика, пан Нексус спритно вертів у пальцях довгу голку з почорненого срібла, що мала неприємно загнутий кінець.

На столику, замість карт, лежав восковий ідол. З укріпленої згори клепсидри на ідола капала якась рідина, від якої віск тріскотів і димів.

– А на нашій поличці ховаються голочки, – муркотів дідок на мотив колискової, – ах, гострі та колючі, не голки – а вовки…

Він примірився й застромив голку між коротких ніжок ідола.

Мускулюсу привидівся далекий крик: «Я більше не буду!».

– Облиште ці плітки… добрії голки! Звичайно, не будеш, дурнику…

Нексус перевернув ідола на животик, замислено погладив голене підборіддя. Підсунув фігурку ближче до краю столика: тут краплі з клепсидри стікали по спинці ідолиська до самого куприка. Взяв з футляра з монограмою «За вірність і звитягу» нову голку: коротку й грубу, з діркою на кшталт вушка. Пропустив у вушко вирвану в себе з потилиці волосинку. Рожева лисина старого лисніла від задоволення, нагадуючи зріз окосту.

Зачарований, вражений, він забув, навіщо хотів зв’язатися з лейб-малефактором, і стежив за роботою справжнього генія.

І проґавив момент, коли Серафим відволікся.

– Це ти, Фарте? – й далі працюючи, запитав Нексус. – Давненько не з’являся, мандрівна твоя душа… Живий-здоровий, чи з привітом із того світу?

– Кхе-кхе, – скромно відгукнувся Андреа.

Зараз у нього з’явилася ще одна можливість насолодитися майстерністю начальника. Лагідний, разморенный чудовим дозвіллям, старий Серафим почав рухатися зі швидкістю агресивної кобри. Мабуть, лише дурнуватий вираз обличчя врятував чаклуна від удару грубою голкою в чоло. Голка танцювала небезпечний танець у пальцях лейб-малефактора, а гострі очиці-шильця хижо тицялися у вогненний коловорот.

– Отрок? – з батьківською добротою подивувався Нексус, і Андреа подумки вже поховав себе живцем Любий мій працьовитий отрок? Ти ба… Від кутка до кутка свище в Нексуса голка…

Він не дивлячись всадив голку поруч із ідолом у стільницю, насолодився луною віддаленого крику й перемістив голку в ліву п’яту воскової фігурки.

– Ти прийшов сказати старому хворому Серафимові «добраніч»? А перед цим зловив нашого доброго друга Фортуната й силоміць вивідав у нього таємницю «Простого Вервія»? Ти робиш успіхи, люб’язний отроче…

– Кхе, – засмучено доповів Андреа.

– Ти близький до істини, Серафимчику. Просто ти завжди був прихильник конкретних методів. Зловити, вивідати силоміць… До речі, поправ голку в п’яті: віск підтік, вона зараз випаде. Такі способи, як співробітництво та добровільна допомога, вічно вислизали від тебе.

Найближчий язик полум’я, гофрований і лимонно-жовтий, немов гладіолус «Гранд Променад», виткався біля Фортуната Цвяха. Витончений та іронійний, мисливець тримався браво, та було видно, якою ціною йому це давалося. Мускулюс придивився і виявив у «добровільного помічника» неабиякий тремор мани. З подібним тремором він стикався вперше, бо некомпетентний був у природі явища. Але одне знав напевно: звичайна втома навряд чи в змозі спричинити таке мерехтіння.

Тремор не вислизнув і від погляду лейб-малефактора.

– Консультанте Мускулюс, звольте доповісти! – казенним тоном звелів Серафим.

Старий накрив ідола кольчужною бармицею, здається, відірваною від обладунків у кутку – далекі крики миттю стихли – та приготувався слухати.

Мускулюс почав доповідати, збиваючись. Офіційна форма звертання була йому більш до вподоби, ніж капосна колискова. Та й перекласти відповідальність на тендітні плечі «Шкідника Божою Милістю» здавалося найкращим із варіантів. Мисливець на демонів мовчав, не втручався; лише зрідка вставляв короткі уточнення, уникаючи розповідати про себе. На середині доповіді Серафим Нексус звелів «отрокові» стулити рота й розкритися для зчитування. Мовляв, у словах правди нема. Він скінчив ознайомлення, хвилину-другу походив навколо столика. Краплі з клепсидри на той час пропалили кольчугу наскрізь, дісталися до ідола, та дідок не перешкоджав.

Він думав.

– Мій щирий друг і колега Просперо Кольраун у курсі? – нарешті запитав він.

– Певною мірою. Я зв’язувався з учителем учора. Зв’язатися знову?

– Не треба. Я сам знайду Альрауна, – лейб-малефактор без остраху назвав бойового мага прізвиськом, що дозволялося лише найближчим людям. – Що він наказав тобі?

Андреа тужно зітхнув, передчуваючи наслідки.

– Учитель наказав дізнатися всі обставини, які виявляться в радіусі досяжності. Без відриву від основної роботи.

– Ось і продовжуй. Доля вочевидь прихильна до тебе, мій хлопчику.

У останньому чаклун дуже сумнівався. Але сперечатися з начальством – справа невдячна.

– Насмілюся нагадати, пане лейб-малефактор, – кивком він вказав на Цвяха, який змінював кольори з лимонно-жовтого на густо-багряний. – Є підозра, що пан Фортунат – не хочу його скривдити – державний злочинець…

– Він правий, Серафимчику! – підтримав мисливець на демонів. – Твоя креатура гідна найвищих похвал: хлопець мало не скалічив мене. Що ж зі мною робитимемо?

Старенький Нексус посміхнувся з надзвичайною доброзичливістю:

– Я, голубчику, теж державний злочинець. Восьми держав і двох сатрапій. Це що, по-вашому, привід, щоб ухилятися від роботи? Фарте, ти відтепер у розпорядженні консультанта лейб-малефіціуму. З усіма наслідками, що з цього випливають. А тебе, отроче, прошу запам’ятати…

Погляд Нексуса затримався на стелажі з фоліантами в шкіряних палітурках.

– Без відриву від основної роботи. Зрозумів? Без відриву. Знаю я вас, ранніх…

Бідолаха Мускулюс не ризикнув повідомити дідкові, що основна робота встигла накритися мідною тацею. На щастя, полум’я почало вгасати, перериваючи зв’язок.

SPATIUM VIII

Стара добра баладка

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Коли був зеленим, як в рясці вода –

Пиймо, куме, і час пролетить! –

Я з ранку до ранку віршата складав –

Налиймо по чарці, та хай нам щастить!

Гей, рима до рими, куплет до братка –

Пиймо, куме, і час пролетить! –

Жахався дехто мого кулака –

Налиймо по чарці, та хай нам щастить!

Я потім став гострим, як перець в борщі –

Пиймо, куме, і час пролетить! –

І двома кулаками як врізав – тріщи! –

Налиймо по чарці та хай нам щастить!

Нахабство та жарти, кумедний куплет, –

Пиймо, куме, і час пролетить! –

Сатира та фарс, фельєтон і памфлет, –

Налиймо по чарці та хай нам щастить!

Я виріс, як морква, на цілий город, –

Пиймо, куме, і час пролетить! –

Рукою твердою узявсь за перо –

Налиймо по чарці та