Читати книгу - "Тінь вітру"

20

 Нурія Монфорт жила у сутінках. Вузький коридор вів до їдальні, яка правила також за кухню, бібліотеку та кабінет. По дорозі я помітив скромну спальню без жодного вікна. Ось і все, за винятком крихітної ванної кімнатки — не тільки без ванни, а й без душу; з тієї кімнатки йшли різноманітні аромати, починаючи від запахів їжі, що готувалася у барі внизу, й закінчуючи цвілим смородом із труб каналізації, яку побудували ще на початку століття. Уся квартира потопала в одвічній темряві; сама ця темрява здавалася велетенською брилою, що підтримувала обдерті стіни. Тут пахло чорним тютюном, холодом та спустошеністю. Нурія Монфорт розглядала мене, поки я вдавав, що не помічаю жалюгідних умов її оселі.

— Я спускаюся читати на вулицю, бо в помешканні, як бачите, темно, — сказала вона. — Чоловік обіцяв, коли повернеться, подарувати мені настільну лампу.

— Ваш чоловік поїхав?

— Мікель у в’язниці.

— Вибачте, я не знав...

— Ви й не могли знати. Мені не соромно це казати, бо він не злочинець. Його забрали за те, що він надрукував листівки для профспілки слюсарів та механіків. Це сталося два роки тому. Сусіди вважають, що він подався в подорож до Америки. Батько теж не знає. І я б не хотіла, щоб він дізнався.

— Не хвилюйтесь. Від мене не дізнається, — пообіцяв я.

Напружена мовчанка повисла проміж нами. Я подумав: може, вона розмірковує, чи я не Ісаків шпигун?

— Певно, важко вам самій перебуватися, — сказав я, аби тільки порушити тишу.

— Нелегко. Я заробляю, що можу, перекладами, але коли чоловік у в’язниці, цього ледь вистачає. Адвокати витягли всі гроші, я по вуха в боргах. Праця перекладача оплачується так само погано, як і праця письменника.

Вона подивилася на мене, немов чекаючи на відповідь. Я покірливо всміхнувся.

— Ви перекладаєте книжки?

— Уже ні. Тепер я стала перекладати заяви, контракти, митні документи — за це платять краще. За переклад художнього твору отримуєш копійки — лише трохи більше, ніж за його написання. Спілка мешканців уже кілька разів намагалася викинути мене звідси. І навіть не тому, що я не можу сплачувати за квартиру. Їх дратує, що я жінка, яка розмовляє іноземними мовами та ще й носить штани... Не один із сусідів винуватив мене в тому, що через мене в будинку погана репутація. Такий уже в мене талан...

Я сподівався, що темрява приховає, як я почервонів.

— Вибачте, не знаю, навіщо вам усе це розповідаю. Це вас бентежить.

— Це моя провина. Я сам спитав.

Вона знервовано засміялася. Здавалася, її оточує пекуча аура самотності.

— Ви трохи нагадуєте Хуліана, — раптом сказала вона. — Ваш погляд, ваші рухи. Він мав таку саму манеру, що й ви: витріщався на співрозмовника, не кажучи ані слова, і той, не знаючи, про що він думає, розповідав йому, як дурень, такі речі, які краще було б тримати при собі... Що вам запропонувати? Може, філіжанку кави?

— Ні, дякую. Не хочу вас обтяжувати.

— Це мене не обтяжить. Я збиралася зробити й для себе.

Щось підказало мені, що філіжанка кави — це все, що є в неї на обід. Я знову відмовився й побачив, як вона пішла в куточок їдальні, де стояла маленька електрична плита.

— Почувайтеся як удома, — сказала вона, не обертаючись.

Кабінет Нурії Монфорт вміщував у себе письмовий стіл, який займав куточок біля балкона, друкарську машинку «Ундервуд», гасову лампу поряд із нею та полицю, повну словників і підручників. Тут не було родинних фотознімків, але стіну біля столу займали поштові листівки, на кожній з яких було зображено міст; я десь бачив зображення цього моста, але не міг сказати точно, де він знаходиться, — чи то в Парижі, чи то в Римі... Сам письмовий стіл відзначався підкресленою охайністю та порядком. Олівці загострено та акуратно вирівняно. Папери та теки впорядковано та вкладено у три симетричні стовпчики.

Я стояв і дивився на все це, як раптом у мене виникло непереборне бажання обернутися.

Нурія Монфорт вивчала мене, стоячи біля дверей. Вона дивилася на мене мовчки, так, як дивляться на незнайомців на вулиці або в метро. Запалила цигарку й залишилася стояти там, де й стояла; обличчя її сповивали спіралі блакитного диму. Мені подумалося: від Нурії Монфорт виходили флюїди фатальної жінки, подібні до тих, що йшли від кіноакторок, які так зачаровували Ферміна, коли з’являлися з мряки на Берлінському вокзалі, огорнуті сяючим німбом. Жінки, врода яких набридала їм самим.

— Немає про що й розповідати, — почала вона. — Ми познайомилися з Хуліаном двадцять років тому в Парижі. Тоді я працювала у видавничій фірмі Кабестані. Пан Кабестані за копійки отримав права на романи Хуліана. Спершу я працювала в бухгалтерії, потім, коли Кабестані дізнався, що я розмовляю французькою, італійською та трохи німецькою, перевів мене до відділу постачань. Я стала його персональною секретаркою. Одним з моїх обов’язків було листування із закордонними письменниками та видавцями, з якими наша фірма вела справи. Ось так я зіткнулася з Хуліаном Караксом.

— Ваш батько розповідав, що ви з Хуліаном були добрими друзями.

— Певно, батько говорив, що в нас був бурхливий роман, так? Мій батько переконаний, що я бігаю за кожною істотою в штанях, наче сучка під час тічки.

Відвертість, навіть безсоромність цієї жінки приголомшувала мене. Я онімів, а Нурія Монфорт усміхалася сама до себе та похитала головою.

— Не звертайте на нього уваги. У тридцять третьому році я поїхала до Парижа, щоб владнати справи між паном Кабестані та Ґаллімаром. Я залишалася в місті цілий тиждень.

Я зупинилася в квартирі Хуліана з досить-таки банальної причини: Кабестані заощаджував на готелі. Дуже романтично, як бачите. До того моменту наші стосунки з Хуліаном Караксом обмежувалися виключно листуванням, яке зазвичай стосувалося авторських прав, коректур та редакційної правки. Я читала його рукописи. Більше я про нього не знала нічого.

— Він розповідав вам про своє життя у Парижі?

— Ні. Хуліан не любив розмовляти ані про свої книжки, ані про себе самого. Та мені здавалося, що він не дуже щасливий у Парижі. Утім, він справляв враження людини, яка не може бути щасливою ніде у світі. Я ніколи насправді не знала його. Він нікому не дозволяв пізнати себе. Він був дуже потайливою людиною, й іноді мені здавалося, що його зовсім не цікавить навколишній світ та інші