Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

поглине якась нашорошена на вітрі гриваста хвиля? Людина освячується і кращає тільки в стражданні. Це єдині ліки, єдиний спосіб людського зростання.

14.9.1962 р. Тиждень назад був у „Кочегарці“. Засідання[287] не було цікавим. Всунули в редколегію „Літературної сторінки“. Був у Саші. Були вчотирьох. Вражень особливих не було. Одна неприємність. Це має бути розірваним, але уже зі значними, здається, неприємностями. Закінчив два нових вірша. Обидва, здається, не такі слабкі, але щирости, глибини кольору немає. І це річ зрозуміла. До запису спонукала мене мелодія Дворжака. Звучала пісня Дворжака — у перекладі на скрипку, хорове виконання. А був якийсь тужливо-примирений сум.

18.9.1962 р. Сьогодні прочитав у „Радянській Донеччині“ вірш Володимира [Міщенка]. Він неабиякий. Останнім часом приходить у голову думка: чи не кинути до біса всю цю роботу і шукати будь-якого іншого порятунку. Зустріч з Борисом [Дорошенком]. Я дізнався, що матері своїй він про все розповів, а мені було важко — після того, як я зрозумів, що я ховаю свій „гріх“, а вона — його мама (і батько) — ховають те: що їм усе відомо. Це „сюнь“, як каже Василь [Захарченко].

І сам візит було зроблено в такий спосіб, щоби йому — Б[орисо]ві — не було соромно за візити її. Це точно. Нічого не відновилося. Нічого не відновилося. Візит і стирання деяких особливо різких рис — все це може і непогано, але там все повинно, буде покінчене. То чортзна-що. Шляхи розійшлися.

Умови починають засмоктувати. Ідіотські умови роботи весь час засмоктують, а тут ще й неприємності побутового характеру — з оцим гидотним помешканням.

23.9.1962 р. Подоріж додому принесла багато неприємностей. Проґресуюче усамітнення викликає потребу (!?) якось розрядитись. Істерика. Бог знає, може, й мають рацію ті, що закидають мені непомірне честолюбство.

В. К.[288] вживає заходів. Це можна собі уявити. Варіант можливий — з наївним апелюванням до газетних арбітрів, з вірою в їх третейський суд, навіть коли стосується питань суто інтимних. Огидні закиди, але найкраще, що можна зробити — по-старому мовчати. Не відповідати.

Зараз гра з О.[289] закінчилась теж. Добре, що вчасно. Задоволення і перспектив бути не може тут. Може бути лише нове і нове розчарування в людях, бо сфера взаємин звужена до мінімуму.

Довженко заповідав: у кожній речі „виливатись“ настільки, щоб, коли завтра помирати, не привелось жалкувати за невиспіваним і недосказаним.

Востаннє зірвалась думка: або в цьому році, або ніколи. Коли нічого не доможусь, тоді всьому кінець. Тоді жити не варто. Матеріальні перспективи — це таке чортовиння, від котрого я завсігди відкараскуватимусь руками і ногами.

Що думає про мене Віктор Д[ідківський]? Невже? Бог з ним. Традиція нашої дружби стає для нього тягарем. Тим краще, що я дав йому привід звільнитися од нього.

Б[орис] Д[орошенко] моїм другом бути не може — тому, що ми — занадто антиподи. Він заспокоївся. Він пізнав і досяг того, чого йому так бажалося. Маскарад нашого примирення був дуже невдалим, щоби розпочати чи відновити старе.

Усамітнитись до 1963 р. Досягти або постати увесь як є і віддатись загибелі. Це дурне — ця дилема, але повинно ж щось насталювати мене — навіть своєю грубо-софістською силою.

Стефан Малярме: „Назвати предмет — значить знищити три чверті насолоди поемою“.

5.11.1962 р. Цікава була зустріч з N. „Ти егоїстка“ — кинув я з певним розрахунком на реакцію. He-образа, виправдовування-усвідомлення-рачкування. Всі стадії. Це не ж…алість! Я пішов геть. Став. Чекаю. Не озирнулась. Я пішов і повернувся.

„Про розлуку — остаточну — домовлятися не варт“.

Це так. Наодинці. Од вибору подвійного до думки: я ніколи не буду разом, я не почуваю анічогісінько. Втрата. Зрив. Фальцет. Спроба невдала. Гра невдала. Сум. Розпач. Почуття розлуки.

„В рожу можу дать“. — Дай в рожу. Стіна виросла. „Ти мене любиш?“ — „Ну і що ж?“ Це неглибока репліка, а ось реакція — глибока. Стіна впала. Близькість. Одне повисло питання недомовлене. Я відповів: так. Я вгадав. Враження велике — од угадування. Потім — переоцінка переоціненого. Все стало на свої місця. Час — до ранку. Щось оформилось, щось утвердилось. А що?

Потім — спроба по-інакшому, в уперше відчутій атмосфері звучати в новому ключі. Але я помилився самою музикою.

15.11.1962 р. Користаю з нагоди, маючи „Правду кличе“ Павличка. Вірші його, звичні і прості, порушують, сказати б, кардинальні проблеми»[290].

Тієї ж осени при Донецькій обласній організації СПУ було створено клуб молодого літератора «Обрій»[291]. Туди з'їхалося чимало молодих і небезталанних початківців зі всієї области. «Запаморочення» свободою, що після революційних рішень XXII з'їзду докотилося навіть до донецької провінції, розпалювало, спонукало дискусії. У центрі всіх був Василь Стус: «Виступи учителя з Горлівки Василя Стуса були завжди запальні, соціально гострі. Він пропагував творчість українських „шістдесятників“ І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, критиків І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Від цих імен, та ще в палкій інтерпретації промовця, наші серця сповнювалися надією на майбутнє України», — згадує знайомство Василь Захарченко. — «А ще Стус читав свої незвичні, складні для сприймання на слух вірші, читав навальним, лавинним голосом, читав як заклинання. Старші письменники, виховані на порожніх аґіткових віршиках, абсолютно не сприймали такої поезії, виступали з різкою критикою, а молодим подобалось, і Василь одразу ж став у центрі уваги учасників клубу»[292].

Різка критика прикрила молодого поета, але віра в себе провокувала ще більш непримиренну позицію. Трапився на тому вечорі ще один конфлікт. Більшість початківців робили свої перші спроби російською, а один із учасників навіть спровокував дискусію «об этом диком, примитивном малороссийском наречии»[293].

Василь, звісно, не змовчав. Спалахнула суперечка. Стуса підтримали Іван Принцевський, Володимир Міщенко, Іван Білий, Микола Колісник, які примусили замовкнути «заповзятих українофобів» цитатами з ленінських праць на тему національної політики. Поміж опонентів був і один із функціонерів Донецького обкому КПРС, який хоча й примушений був «закрити» ніби-то безпідставну дискусію, але затятих «українців» узяв «на олівець»[294].

Це, щоправда, не обірвало діяльности «Обрію», хоча, судячи зі «Щоденника», атмосфера поміж літературного молодняка дратувала Василя Стуса.

Десь у цей час йому роблять пропозицію вступити до лав КПРС, зваблюючи посадою директора школи.

Проте мрії про аспірантуру й літературну кар'єру не полишали Василя, і він, майже без вагань, відмовився.

Критика з боку старшого письменницького покоління мала й позитивні наслідки. Молодий поет звертається й до публіцистики, яка, хоча й не трактується ним за щось гідне поетичного слова, але привертає увагу слухачів.

Щоправда піднята тема літературного пристосуванства й ієрархічности, що не лише призводить