Читати книгу - "Інферно"

і Ленґдон визирнув у світ поза ними. Невеличка ніша. Нікого. Тиша.

Ледь чутно зітхнувши з полегшенням, Ленґдон пройшов у двері й махнув Сієнні рукою йти слідком за ним.

Нам це вдалося!

Стоячи в ніші десь у центрі палацу, Ленґдон зачекав кілька секунд, намагаючись зорієнтуватися. Перед собою він побачив довгий коридор, що тягнувся перпендикулярно до ніші. Ліворуч, на відстані, у коридорі лунали голоси, радісні й спокійні. Палацо Веккіо, як і будівля Капітолію в Сполучених Штатах, була й туристичним об’єктом, і державною установою. Тому о такій ранній годині це могли бути голоси держслужбовців, які шумливо пересувалися між офісами, готуючись до робочого дня.

Ленґдон із Сієнною потихеньку підійшли до коридору й крадькома зазирнули в нього. І справді в кінці коридору виднівся атріум, у якому з десятеро держслужбовців сьорбали каву і жваво теревенили перед роботою.

— Ти сказав, що ота фреска Базарі розташована в Залі п’ятисот? — пошепки спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув і показав через залюднений атріум на портик, видимий у кам’яний прохід.

— На жаль, доведеться йти повз отой атріум.

— А ти впевнений?

Ленґдон кивнув.

— Ми ніяк не зможемо потрапити туди непоміченими.

— Ті люди — державні службовці. Ми їм нецікаві. Просто треба йти, наче ми тут працюємо.

Сієнна простягнула руку й легенько розгладила костюм Ленґдона та поправила його комірець.

— Роберте, ти маєш дуже презентабельний вигляд. — Сієнна кинула на нього скромний і серйозний погляд, поправила власний светр — і рушила.

Ленґдон поквапився за нею, і вони рішуче закрокували до атріуму так, наче прийшли до палацу в якійсь справі. Коли вони порівнялися зі службовцями, Сієнна швидко заговорила з Ленґдоном італійською — щось про сільськогосподарські субсидії, — при цьому емоційно жестикулюючи. Вони йшли, тримаючись дальньої стіни, на відстані від решти. На превеликий подив Ленґдона, жоден із держслужбовців не удостоїв їх другим поглядом.

Пройшовши атріум, вони швидко рушили до кам’яного проходу, про який казав Ленґдон. Йому пригадалася програмка з шекспірівського театру «Глобус». Пустотливий Пак.

— Ти — непогана акторка, — прошепотів він.

— Та доводиться, — задумливо кинула Сієнна, і голос її прозвучав відсторонено, мов із далекого минулого.

І знову Ленґдону подумалося, що в минулому житті цієї жінки було значно більше сердечного болю, аніж йому відомо, і відчув, як посилилось його почуття провини перед нею за те, що він вплутав її в цю небезпечну історію. Професор іще раз нагадав собі, що йому тепер не залишалося нічого, окрім як пройти увесь шлях до кінця.

Продовжуй плисти крізь тунель... і моли Бога, щоби побачити світло в його кінці.

Коли вони наблизилися до портика, Ленґдон із полегшеним констатував, що пам’ять його не підвела. Невеличка табличка зі стрілкою вказувала за ріг у прохід, інформуючи відвідувачів: «IL SALONE DEI CINQUECENTO». «Зал п'ятисот, — подумав Ленґдон, міркуючи про ті відповіді, які могли їх там чекати. — Істину можна побачити лише очима смерті. Що б це могло означати?»

— Зал може бути й досі замкненим, — застеріг Ленґдон, коли вони наближалися до повороту. Хоча Зал п’ятисот і був популярним туристичним об’єктом, схоже, о такій ранній порі палац іще не відчинили для відвідувачів.

— Ти чуєш? — спитала Сієнна, заклякши на місці, як укопана.

Ленґдон почув. З-за рогу, зовсім зблизька, долинуло гучне гудіння. «Благаю, тільки не хатній безпілотник!» Ленґдон обережно визирнув з-за рогу. За тридцять ярдів від них були напрочуд прості дерев’яні двері, що вели до Залу п’ятисот. На жаль, між ними та дверима стояв огрядний сторож, обережно рухаючи по колу машину для полірування підлоги.

Страж воріт.

Увага Ленґдона переключилася на три символи, що виднілися на пластиковій табличці із зовнішнього боку дверей. Це були універсальні знаки, які легко могли розшифрувати навіть недосвідчені символісти: перекреслена відеокамера, перекреслена чашка та двійко опецькуватих контурних фігурок — одна чоловіча, а друга жіноча.

Беручи ситуацію в руки, Ленґдон швидким і впевненим кроком пішов до сторожа, а за кілька ярдів до нього побіг підтюпцем. Сієнна поквапилася слідком, щоби не відстати.

Сторож звів спантеличений погляд і враз підняв руки, зупиняючи Ленґдона та Сієнну.

— Signori?!

Ленґдон усміхнувся йому зболено — скоріше скривився, а не всміхнувся — і винувато кивнув на символи, зображені на табличці.

— Toilette, — пояснив він здушеним голосом. То було благання, а не запитання.

Сторож на мить завагався, певно, не збираючись пропускати їх, але насамкінець, бачачи, як Ленґдон нервово переминається з ноги на ногу, співчутливо кивнув і махнув рукою — проходьте, мовляв.

Коли вони наблизилися до дверей, Ленґдон швидко підморгнув Сієнні.

— Співчуття — універсальна мова.

Розділ 35

Свого часу Зал п’ятисот був найбільшим приміщенням у світі. Його збудували тисяча чотириста дев’яносто четвертого року як зал зібрань для повного складу Consiglio Maggiore — Великої ради, яка налічувала п’ятсот членів; саме через це він і дістав таку назву. Кілька років по тому за наказом Козімо Першого приміщення перебудували й значно збільшили. Козімо Перший, найвпливовіша особа в Італії, призначив Джорджо Базарі керівником проекту і його головним архітектором.

— Зреалізувавши сміливе й оригінальне архітектурне рішення, Базарі значно підняв початковий дах, щоби природне світло потрапляло крізь високі фрамуги з чотирьох боків до приміщення, і перетворив цю велику кімнату на елегантний виставковий зал для найкращих флорентійських зразків скульптури та живопису.

— Долівка цього залу завжди першою привертала увагу Ленґдона, немовби відразу ж зазначаючи, що це незвичайне місце. На темно-червоний кам’яний паркет було накладено чорну решітку, що надавало обширу площею дванадцять тисяч квадратних футів солідності, глибини й урівноваженості.

— Ленґдон повільно підвів погляд на дальню стіну приміщення, де шість статуй із динамічної скульптурної композиції «Подвиги Геракла» стояли під стіною, наче шерега вояків. Ленґдон навмисне проігнорував часто критиковану скульптуру «Геракл і Діомед», голі тіла якої переплелися в незграбному бійцівському поєдинку, де один суперник метикувато вхопив другого за пеніс; щоразу, коли Ленґдону доводилося бачити цю скульптуру, він аж кривився від огиди.

Набагато приємнішою для його ока була захоплива робота Мікеланджело «Геній перемоги», яка стояла праворуч, домінуючи в центральній ніші південної стіни. Близько дев’яти футів заввишки, ця скульптура колись призначалася для гробниці ультраконсервативного Римського Папи Юлія Другого Жахливого; це замовлення здавалося Ленґдону дещо іронічним, зважаючи на позицію Ватикану в питанні гомосексуальних стосунків. Статуя зображала Томмазо де Кавальєрі, молодика, якого Мікеланджело кохав більшу частину свого життя і якому присвятив понад триста сонетів.

— Мені аж не віриться, що я тут ніколи не