Читати книгу - "Мідний король"

міст. Можливо, його колись розмило повіддю, або в нього стріляли з катапульти, або просто час на середині річки йшов швидше: Розвіяр пробирався тепер, чіпляючись за залишки поруччя, стрибаючи з каменя на камінь, обмацуючи мурівку перед собою, збиваючи у воду слабко покладену цеглу. Від води несло холодом, несподіваним серед спекотного дня.

Острів поближчав, виступив із хмари. І майже одразу виявилося, що далі ходу нема. Цілий просвіт між двома опорами завалився, і від одного уламка до другого було п’ять або шість широких кроків — якби Розвіяр умів ходити в повітрі. Але він не вмів.

Важко дихаючи, він сів на край мосту, спустивши ноги. Перепочити, думав він. Час є. Добути мотузку? Добути довгу палку? Ні, тут нема дерев… Іти вздовж берега? Шукати інший міст або, можливо, брід?

Річка лилася під його ногами, маслянисто-чорна. Не хотілося торкатися цієї води. Розвіяр, мабуть що, не став би її пити.

Учепившись у покришене каміння, він подумав у якімсь заціпенінні: ось якби тут була довга жердина, зрубане при корені молоде дерево. Цінна річ, необхідна, без якої не можна. Тоді можна було б провести над нею рукою й сказати: «Мідний королю…»

Він здригнувся й мало не повалився вниз. Якесь наслання пройняло його, мов ковток морської води. Він навіть закашлявся, такою зримою, щільною, відчутною була спокуса.

Він затрусив головою й піднявся на тремтливі ноги. Протилежний край розламу не поближчав, але сонце проминуло полудень і почало схилятись. Ніколи в житті, сказав собі Розвіяр, більше ніколи в житті я не стану цього робити; не знаю, звідки ця магія, і хто навчив цього обряду старого Маяка, і хто навчив володаря, і скільки в світі є людей, що знають цю таємницю. Але я більше — ніколи, краще нехай я здохну, впаду тепер у цю чорну річку, захлинуся…

Із-під підошви в нього вирвався камінь і полетів, перевертаючись, униз, і беззвучно сягнув води.

— А тепер я знайду що-небудь, щоб переправитись, — сказав Розвіяр уголос — чи то собі, чи то мосту. І оступаючись, повисаючи над чорною водою, поплівся назад.

Лукс стояв на березі, біля самого мосту, переступаючи з лапи на лапу, ніби танцюючи. Гриз нігті, дивлячись, як повертається Розвіяр, і кинувся до нього, ледве той зійшов із мосту:

— Ти передумав?!

У міру того, як Розвіяр пояснював йому суть справи, нервове обличчя звіруїна все блідішало і байдужішало.

— Я знайду палку, — завершив Розвіяр. — Або мотузку. А краще і те й друге.

— Яка, кажеш, там діра? — безбарвним голосом спитав Лукс.

— Кроків із п’ять або шість.

Лукс стиснув губи. Повернувшись, поглянув на небо над далекими горами. Розвіяр простежив за його поглядом, але нічого особливого не побачив; звіруїн обхопив себе за плечі й похитнувся — вперед-назад.

— Ходімо, — так само тихо і безбарвно сказав Лукс. — Спробую допомогти.

* * *

Удвох вони дібрались до проламу швидше — Розвіяр набув певного сприту, а звіруїн з природи вмів ходити по горах і руїнах. Діставшись до проламу, вони якийсь час стояли мовчки. Розвіяр боявся, що Лукс скаже: ні, це задалеко. А Лукс дивився то на воду, то на протилежний край провалу, ворушив губами й думав невідомо про що.

— Ну? — не витримавши, спитав Розвіяр.

Лукс потер долонями обличчя:

— Сідай мені на спину.

Розвіяр знову зміряв оком відстань. Він бачив, як стрибають звіруїни. Як вони піднімаються вгору по майже прямовисній скелі, як перестрибують із каменя на камінь. Але він прекрасно пам’ятав, як поранений Лукс іще два дні тому ледь ноги тягнув.

Він хотів спитати: «Ти певен, що зможеш?». І ще хотів спитати: «Хіба мені можна сідати на місце твого брата, якого я вбив?». Уже був розтулив рота — але згадав, як Лукс назвав його майстром ставити дурні питання. І мав же рацію.

Балансуючи на камінні, він упритул підійшов до звіруїна. Закинув ногу на його теплу м’яку спину, підтягнувся. Минулого разу він сидів верхи на Місячному-До-Речі, коли той ще носив сідло й стремена. Розвіяр відчував тоді, що, сідаючи верхи, принижує полоненого. А тепер цього почуття не було.

Лукс повернув голову, Розвіяр побачив його профіль:

— Тримайся за плечі. І коліна стисни.

— Тобі хіба не треба розганятись? — пробелькотів Розвіяр.

— Тихо, — сказав Лукс. — Дивися вперед, а не вниз.

Він присів, напружинивши лапи. Розвіяр відчував, як напружились його м’язи — не камінно, як у раба, що крутить важкий коловорот. Звіруїнові м’язи перетікали під шкурою, ніби вода під мостом — невловно, пружисто й небезпечно. Руки зігнулись у ліктях, голова нахилилась уперед. Розвіяр набрав повні груди повітря, і в цю мить Лукс стрибнув.

Він таки був ослаблений. Стрибок вийшов коротким і хапливим. Але навіть такий стрибок був маленьким польотом.

Учепившись у Луксові плечі, стиснувши коліна, Розвіяр змайнув разом із ним. Побачив річку й чорні очі чорториїв. Побачив небо в струменистому полуденному серпанку. Побачив здійняту в повітря тінь чотириногого з верхівцем на спині. І в наступну мить із розгону тицьнувся обличчям у мокру спину звіруїна. Той приземлився на передні лапи, похитнувся, задня зірвалась — і знову знайшла опертя. Лукс стояв на чотирьох лапах, розставивши зігнуті лікті, нахиливши голову — а провалля лишилося позаду.

Розвіяр сповз із його спини. Витер обличчя рукавом, прокашлявся:

— Спасибі. Знаменито це… у вас.

Лукс не глянув на нього. Він дивився на річку, на пролам, на полишений берег.

— По-моєму, — обережно сказав Розвіяр, — тобі не треба повертатись.

Звіруїн круто обернувся. Розвіяр подався назад, поступився і мало не впав: звіруїн вчасно перехопив його руку.

— Повтори, що ти сказав, — видихнув Лукс.

— По-моєму, тобі не треба повертатись. Тебе там напевно заб’ють.

— Це не виправдання! — вигукнув Лукс. — Мої пращури йшли у вогонь сміючись…

— Авжеж, — Розвіяр обережно вивільнився. — Але… мені здається, що ти вже мрець. Для своїх. Мертві не воюють.

* * *

Мовчки, пліч-о-пліч, вони пройшли шлях по мосту до острова. У Розвіяра дрижали коліна, Лукс весь час підбирав забиту передню лапу. Так, накульгуючи й перебираючись із каменя на камінь, вони вийшли на плаский кам’янистий майданчик. Острів був перегороджений високим парканом, і в центрі його стояла камінна арка, до половини прикрита ґратами.

— Хто такі? — з цікавістю спитав імперський вартівник, колись бравий, а тепер одутлий і збрезклий. За його спиною стояли двоє молодих, зі зведеними арбалетами.

— Нагори, — за двох відповів Розвіяр. — Я вершник. А це мій брат.

* * *

Дорога була занехаяна, курна. Особливо багато пилюки збиралось у ковбанях і ямах. У небезпечних місцях над обривом де-не-де в землю вкопано камінні стовпчики.