Читати книгу - "Пан Ніхто"

Отакої. Я сподівався почути: «Де ти був учора ввечері?» або «Хто вбив Димова?», але тільки не це.

— Вийшла заміж, — холодно відповідаю я.

— За кого? — питає Кралев, підступаючи до столу.

— За Младенова.

— Ти що — збожеволів? — горлає Кралев, вже не стримуючи себе. — Дочка вийшла за свого батька?

— А, то ти про дочку! А я гадав, тебе цікавить Мері Лямур.

— Слухай, ти, — цідить крізь зуби Кралев, — не роби з мене дурника! Де дівчина?

— Якщо йдеться про Ліду, не маю найменшого уявлення.

— Брешеш!

— Я брешу тільки тоді, коли це необхідно, — спокійно уточнюю я, витягаючи сигарети. — Зараз такої потреби немає. Може, мені пощастило б щось довідатись про неї, коли б твої телепні не втручалися куди не слід.

— Що ти варнякаєш?

— А ось що! Вчора по обіді я був з приятелькою в ресторані «Колізей», аж раптом бачу: Ліда. Вона прийшла до мене, бо знає, що я заходжу до «Колізею», і хотіла зі мною поговорити про щось важливе. Я відповів, що не можу покинути подругу. Однак Ліда наполягала, я помітив, що вона чимось схвильована, і пообіцяв згодом заїхати до неї. «Я вже не живу в тата. Поки що тимчасово зупинилася в готелі на майдані Етуаль». — «Гаразд, — кажу я, — я приїду в готель». — «Не хочу, щоб ти приїздив у готель». — «Ну, то кажи, куди мені приїхати, — відповідаю я. — Ти ж бачиш: я не сам». Вона назвала мені час і вулицю, де ми мали зустрітися. Побачення, звичайно, відбулося б, коли б мене не переслідували твої типи.

— Брешеш! — повторює Кралев, але вже не так упевнено: мабуть, щось обмірковує.

— Свята правда. Хочеш — вір, хочеш — ні.

— Ти давній пройдисвіт, але дурний, — бурмоче Кралев. — На майдані Етуаль не мільйон готелів. Перевіримо, і, якщо виявиться, що ти набрехав, готуйся до останньої молитви.

— Не думаю, щоб вона записалась під справжнім прізвищем, — кажу.

— Це не істотно. Знайдемо. Та якщо ти набрехав…

— Добре, — уриваю я його. — Про молитву ти вже казав. Ось тобі свіжі номери журналу. І накажи своїм дурням повернути мені машину.

— Яку машину? — вдавано дивується Кралев.

— Ту, що ти наказав викрасти в мене.

— Тут наказують інші. Чому ти не звертаєшся до Димова?

Кралев пильно дивиться на мене, та він глибоко помиляється, гадаючи спіймати мене на слові.

— Чому не звертаюся до Димова? Бо я не простачок. Знаю, хто заварив кашу.

— Тобі відомо щось! — реве мені в обличчя Кралев. — Інакше б ти ще зрання пішов до Димова, бо в нього не такий крутий характер, як у мене. Але тобі вже відомо, що Димова немає, що він на тому світі! Хто його відправив туди, не ти, бува?

Кралев загрозливо нахилився над столом, і я ледве переборюю бажання затопити черевиком у його квадратну щелепу.

— Не бризкай слиною, — кажу я. — Відійди. І не верзи дурниць. Я вперше почув, що Димова немає. Якщо його відправили на той світ, неважко встановити, хто це зробив.

— Правильно: неважко. Це зробив ти.

— От що, Кралев: ти, напевне, краще за мене тямиш на вбивствах і, звичайно, знаєш, що для зумисного вбивства треба мати якийсь привід. Тобі відомо, що в мене не було жодного приводу вбивати Димова. А тепер відповідай мені, чому щойно, коли я сказав, що Младенов одружився з Мері Лямур, ти зробив вигляд, ніби й не чув?

— Бо це твоя чергова брехня…

— В мерії Дев'ятого округу цей шлюб стоїть під номером 5311. Реєстрація відбулася вчора вранці. Завдяки цьому шлюбу наш Младенов обкрутив багату спадкоємицю, якщо вірити чуткам, ніби Димов заповів Мері всі гроші. Тепер уторопав? Звичайно ж, уторопав, але прикидаєшся, бо тобі це на руку.

— Прикуси язика! — ричить Кралев, думаючи про інше.

— Накажи повернути мені машину! — нагадую я.

Він неуважливо дивиться на мене, наче не розуміє моїх слів, потім байдуже проказує:

— Твоя машина стоїть на вулиці. Забирайся геть. Щоб і ноги твоєї не було тут!

________

Моя таратайка справді внизу, ніби й не зникала. Сівши за кермо, я за кілька хвилин помічаю в люстерку те, чого й сподівався: услід за мною, не криючись, невідступно котить «пежо» Ворона. Вигадане побачення з Лідою виявилося напрочуд вчасним, але воно спричинилося до небажаного нагляду, принаймні до кінця дня.

Мій «ягуар» повільно їде похмурим проваллям Рю-де-Параді, яке я полишаю назавжди. Це схоже на друге вигнання з раю, але без товариства Єви. Безшумне вигнання з кришталево-порцелянового раю, де я навіть не встиг прогулятися зі слоником своїх мрій. Хоч, образно кажучи, за цей час багато чого розбилося в установі під назвою «ІМПЕКС».

Коли за тобою стежать, ти, як правило, вдаєш, ніби не помічаєш, аби не псувати настрою детективові. Та якщо стежить такий телепень, як Ворон, чемність зайва, особливо коли треба усамітнитись.

І все-таки я неквапом веду машину, не звертаючи уваги на «пежо», щоб заколисати пильність наглядача. Доїхавши до Опери і пересвідчившись, що Ворон відстав од мене на дві машини, я, вибравши слушний момент, щодуху мчу на червоне світло. Поліцай пронизливо свистить, але такий рух, що він не може займатися мною. Мій «ягуар» на повній швидкості мчить по авеню де-Опера, минає Ріволі і майдан Карусель і вискакує на набережну. Якщо Ворон досі не наздогнав мене, то зараз він не зможе цього зробити, бо рух понад річкою значно спокійніший, а моя таратайка навдивовиж терпляча.

Жену машину на недозволеній швидкості — так, до речі, тут їздять усі, — дістаюся до Бастілії, минаю Доменіль, перетинаю Венсенський ліс і виїжджаю на річку Марна. В будень тут тихо й безлюдно. В майже нерухомій масно-зеленій воді пропливають темні тіні дерев. Пляж спорожнілий, крихітні кав'ярні — також.

Завертаю на вузенький асфальтований шлях уздовж річки, проїжджаю з кілометр, потім збочую і зупиняюся на галявині під кущами. Треба зробити останню справу, що лишилася невиконаною з учорашнього вечора, — ввести в дію решту техніки, бо невідомо, що на мене чекає.

Озброївшись викруткою, залажу під «ягуара». Болти, якими механік прикріпив до шасі металеву коробку, крутяться дуже легко, й мене посідає відчуття, що ця коробка аж надто легка. В цьому немає нічого дивного — вона виявляється порожньою.

Отже, машину мені повернули після ретельного обшуку і вилучення певних «деталей». Жбурляю коробку в кущі й відчиняю багажник. Бляшанка з-під мастила й пістолет на місці, але це не тішить мене. Втрата приладу, прилаштованого під шасі, настільки несподівана, що ставить під загрозу завершення всієї операції.

Єдина втіха в тому, що це, зрештою, передбачалося