Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

він із варварського племені кімерійців, чию дику могутність не одного разу випробували на власній шкурі наші доблесні воїни. У селах говорять, що цей чоловік став правою рукою Гарета, мунганського кондотьєра, що прийшов зі східних степів і своєю волею очолив зуагірів. Базікають також, що банда зуагірів останнім часом вельми посилилася. Гарет же, поза сумнівом, намовлений кімерійцем, готується напасти на Кауран. Закінчитися це може досить погано, бо, не маючи досвіду правильної облоги й належних машин, кочівники не витримають відкритого бою з вимуштруваними і добре озброєними шемітами. Мешканці міста зустріли б номадів із радістю, оскільки гіршого ярма, ніж нинішнє, бути не може. Проте вони настільки залякані й безпорадні, що ніякої підтримки кочівникам надати не зуміють. Воістину, гірка їхня доля!

Тараміс же, пойнята злим демоном, заборонила поклоніння Іштар і храм її перетворила на язичницьке капище, де поклоняються ідолам і приносять жертви демонам. Статую Іштар зі слонової кістки найманці порубали сокирами прямо на сходах храму. Хоча це й другорядна богиня порівняно з нашим Мітрою, їй усе ж таки слід надати перевагу над Шайтаном, якому поклоняються шеміти.

Тараміс наповнила храм непристойними зображеннями богів обох статей у хтивих позах і з бридкими подробицями, які може вигадати лише людина несповна розуму. Багато хто з цих ідолів — нечисті божества шемітів, туранців, жителів Вендії та Кхитаю. Інші ж узагалі схожі на злих духів, що живцем з’явилися з незапам’ятного минулого, оскільки їхні жахливі ознаки збереглися тільки в найтуманніших легендах, відомих нині лише вченим та адептам таємного знання. Звідки Тараміс привела їх — страшно навіть подумати.

Королева завела звичай людських жертвоприношень, і з часу їхнього ганебного союзу з Констанцієм не менше шести сбтень молодих чоловіків, жінок і дітей сплатили криваву дань своїми головами. Багато хто з них розпрощалися з життям на жертовнику, зведеному королевою в храмі (причому вона сама вбивала їх ритуальним кинджалом). Більшості ж була призначена найжахливіша доля, бо в таємному підземеллі храму Тараміс поселила якесь чудовисько. Що воно таке і звідки взялося — невідомо. Проте королева, ледве придушивши заколот воїнів проти Констанція, провела ніч в опоганеному храмі разом із дюжиною зв’язаних полонених. Вражений народ бачив важкий смердючий дим, що здіймався над дахом храму, а зсередини всю ніч чулися заклинання королеви і смертні стогони полонених. На світанку додався ще один звук — страшенний нелюдський регіт, і кров застигла в жилах у тих, хто його чув. Вранці Тараміс покинула храм — утомлена, проте з переможним сатанинським блиском в очах. Полонених більше ніхто ніколи не бачив, і регіт цей не повторювався.

Є в храмі зала, до якої не вхожий ніхто, окрім королеви. Королева ж, прямуючи туди, жене перед собою приреченого на жертву. Нікого з цих людей теж уже більше не бачать, і всі вважають, що в цій залі і гніздиться чудовисько, викликане Тараміс із чорної безодні віків, що воно пожирає людей.

Я вже не думаю про Тараміс як про просту смертну — не якась злобна гарпія, що таїться у пропахлій кров’ю норі, серед кісток своїх жертв. Те, що вищі сили дозволяють таке безкарно, примушує мене засумніватися в божественній справедливості.

Порівнюючи її нинішню поведінку з тією, яку я запам’ятав у перші дні свого перебування в Каурані, починаю схилятися до думки, що в тіло Тараміс вселився якийсь демон.

Іншу гіпотезу назвав мені один із молодих воїнів на ім’я Валерій. Він твердить, що якась чаклунка набрала подоби шанованої людьми королеви, сама ж Тараміс ув’язнена в підземеллі. Цей легінь присягнувся відшукати справжню королеву, коли та ще жива, проте боюся, що сам став жертвою жорстокого Констанція. Він брав участь у заколоті палацової гвардії, зумів утекти і переховувався, наполегливо відмовляючись покинути місто. У його укритті я й розмовляв із ним. Тепер же він зник — так само, як і інші, про чию долю тут не годиться запитувати. Боюся, що шпигуни Констанція його вислідили.

На цьому я мушу закінчити свого листа, аби нині ж уночі відправити його з поштовим голубом. Він принесе послання туди, де народився, — на межі землі Котх. Звідти буде відправлений верхівець, а потім верблюжа естафета доставить листа до тебе. Я маю встигнути до світанку, а вже пізно, і зірки починають бліднути над висячими садами Каурана. Місто занурене в тишу, і лише глухий звук жертовного барабана долинає з боку храму. Не сумніваюся, що це Тараміс у союзі з пекельними силами затіває нові злодійства”.

Проте мудрець помилявся. Жінка, відома світу під ім’ям Тараміс, стояла в підземеллі у хиткому світлі смолоскипу. Відблиски блукали її обличчям, поглиблюючи диявольську жорстокість цих прекрасних рис.

Перед нею на голій кам’яній лаві зібгалася постать, ледве прикрита лахміттям. Саломея торкнулася до неї носком золотого черевичка і мстиво посміхнулася:

— Чи не скучила ти за мною, люба сестричко?

Незважаючи на семимісячне ув’язнення й мерзотне лахміття, Тараміс усе ще була прекрасна. Вона нічого не відповіла і лише нижче схилила голову.

Її байдужість зачепила Саломею, вона прикусила яскраво-червону губку і спохмурніла. Одягнена вона була з варварською пишністю жінок Шушану. При світлі смолоскипа коштовні камені виблискували на її взутті, на золотому нагруднику, золотих кільцях і браслетах. Зачіска була високою, як у шеміток, золоті сережки з “тигровим оком” зблискували при щонайменшому русі гордо піднятої голови. Оздоблений гемами пояс підтримував сукню з прозорого шовку. Недбало накинутий темно-яскраво-червоний серпанок приховував якийсь згорток у лівій руці відьми.

Зненацька Саломея зробила крок уперед, схопила сестру за волосся і відкинула її голову так, щоб зазирнути в очі.

Тараміс зустріла цей страшний погляд без дрожі.

— Ти вже не ридаєш, як колись, люба сестричко? — прошипіла відьма крізь зуби.

— Немає в мене більше сліз, — відповіла Тараміс. — Занадто часто ти тішилася видовищем королеви, яка на колінах просила милосердя. Знаю я, що живу лише для того, аби ти могла мене принижувати. Тому і в тортурах дотримувалася міри, щоб не вбити мене і не покалічити. Та я вже не боюся тебе — немає в мені ні страху, ні сорому, ні надії. І досить про це, чортове поріддя!

— Ти лестиш собі, дорога сестро, — сказала Саломея. — Як і раніше, я дбаю, аби страждали й ти, і твоє прекрасне тіло, і твоя гординя. Ти забула, що, на відміну від мене, схильна й до душевних мук — ось я і розважала тебе розповідями про потіхи над твоїми безмозкими підданими. Проте цього разу я принесла дещо вагоміший доказ. Чи відомо тобі, що вірний твій радник Краллід