Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

class="z1" alt="" src="images/i_025.jpg"/>

5

МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ

Стара корчма, весела корчма

      стояла при сірім горбі.

І таке примудрялись там пиво варити.

Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,

      щоб напитись добряче й собі.

Стайничий мав п'яничку-кота,

      п'яничку та ще й скрипаля, —

Літа вгору-вниз смичок у котиська.

То низько муркоче, то високо хвиська,

      то в середнім регістрі пил я.

Корчмар тримав мале собача,

      що жарти любило і сміх;

Веселяться коли пожильці, воно слуха

Дотепи всі, нашорошивши вуха,

      і регоче до гикавки з них.

А ще в них рогата корова була,

      пихатіша за королев, —

Та від музики, ніби упившись пивом.

Вона махала хвостом красивим,

      танцюючи поміж дерев.

І о! ряди срібних мисок

      і срібних ложок запас!

Для неділь — особлива ложка і миска,

Й по суботах їх натирали до блиску

      у пообідній час.

Місячанин кухоль за кухлем кружля,

      нявчанням це кіт зустріча;

У миски і ложки — танок на шинквасі.

Корова скажено брикати взялася,

      і ловило свій хвіст собача.

Тоді Місячанин випив іще,

      і сповз зі стільця під стіл,

І заснув, і снилось усе йому пиво.

Аж доки зірки поблідли лякливо

      і просвітлів небосхил.

Стайничий сказав до п'янички — кота:

      «Місячний кінь ірже,

А другий гризе свої срібні вудила.

А господарю пиво тямки відбило,

      а скоро й світатиме вже!»

І котко — тра-ля-ля — вже жиґу пил я,

      що збудить і мертвяка. —

Скрипка все швидше вищить і лепече.

А корчмар Місячанина трусить за плечі:

      «Уже по третій!» — гука.

Місячанина викотили на горб

      і спровадили на небеса.

А коні галопом скачуть позаду.

І корова, як олень, стриба по саду,

      і з ложкою миска гаса.

Ще швидше пиля смичок тра-ля-ля,

      собача загарчало притьмом.

Корова і коні на голови стали.

Зіскочивши з ліжок, посеред зали

      пожильці танцювали гуртом.

Лопнули струни із дзвоном — бринь!

      Через Місяць корова — скік!

Собача реготало над вибриком вдалим.

І з хати суботній полумисок чвалом

      з недільною ложкою втік.

Закотився круглий Місяць за горб —

      це Сонце його проганя.

Очам своїм світлим не йме воно віри:

Усі, на його здивування щире,

      повкладалися спати за дня!

6

З НЕБЕС МІСЯЧАНИН СПУСТИВСЯ ЗАРАНО

В Місячанина-діда сріблилися блідо

      і борода, і взуття.

У короні — опали, і перли внизали

      пояс тонкого шиття.

І, в сірих шатах по світлих палатах

      блукаючи, він тихцем.

Піддавшись химері, зі слонівки двері

      відімкнув кришталевим ключем.

По сяйливій драбині із волосіні

      він легко донизу зійшов

І сп'янів від свободи, в божевільну пригоду

      кинувшися стрімголов.

Діаманти білі йому вже немилі,

      і власний набрид мінарет —

Місячна брила, що сама височіла,

      у місячний врісши бескет.

Зміг би все він здолати, аби його шати

      берил розцвітив і рубін.

Щоб дістав із сапфіром і смарагдом щирим

      нові діадеми він.

Бувши ще й одиноким, знічев'я він оком

      вбирав золотавий світ.

Прислухаючись чуло до дальнього гулу

      з його веселих орбіт.

Коли, срібно-безкровний, його місяць був повний,

      запрагнув Полум'я він:

Не того, що у гранях селенітів тьмяних, —

      червоного, ніби кармін;

Шарлатного блиску й іскристого приску.

      язиків жаркого вогню,

Палахкої заграви, щоб горіла яскраво,

      віщуючи бурю дню.

Не безодні блакиті й не тони соковиті

      зелених лісів і боліт —

Веселість рум'яна і кров полум'яна

      в людський його вабили світ.

Кортіло пісні, і сміху, хоч трісни.

      і вина, і гарячих страв.

Сам же печиво з тіста снігового перлисте

      з місячним сяйвом вживав.

Про перчене м'ясо замріявшись ласо

      і пунш рікою, він зліз

Із хисткої драбинки, необачний, гінко

      і шугнув метеором униз, —

Мов зірка, саме перед Святками,

      відіпхнувши останній щабель.

Він упав у хвилі, від піни білі,

      у вітряну бухту Бел.

Як оцю оминути, ради місяця, скруту, —

      замислився, тонучи, він,

І рибацький ялик, на подив рибалок,

      спіткав його серед пучин.

Він лиснівся волого, і сяйво від нього

      йшло фосфоричне якесь.

Як потрапив у сіті, — з блідої блакиті,

      опалів і зелені весь.

На берег з уловом він був ранковим

      доставлений мимохіть:

Мовляв, «недалечко є тут містечко —

      у корчмі комірчину зніміть».

І тільки з Вежі на узбережжі

      дзвону повільного бас

Пролунав, ніби натяк, що приплив лунатик

      у той неслушний час.

Ні вогнища зранку, ані сніданку,

      досвітки зимні й сирі.

Не вогонь — тільки сажа, й багнюка вража,

      не сонце — чадні ліхтарі

Завулку бічного. Не стрів він нікого,

      не залунали пісні, —

Лиш хропіння всюди, бо в ліжках люди

      ніжаться ще уві сні.

Він у двері дубасив, заперті на засув,

      кликав — та все дарма.

Аж постукав у шиби, де світилося ніби, —

      оце й була корчма.

Кухар надутий і спросоння лютий:

      «Вам чого?» — почина.

«Вогню, і злота, й пісень охота,

      і червоного вдосталь вина!»

«Як свого ви носа це побачите, — скоса

      той зиркнув, — та прошу в дім.

В мене срібла замало і шовку не стало, —

      може, й будете гостем моїм».

Сріблом плата — щоб клямку підняти,

      перлина — щоб увійти.

Посидіти нині удвох при каміні

      коштує ще двадцяти.

Голодний, ні ріски не мав він у писку,

      аж дістались йому того дня

Навзамін корони і балахона

      закоптіле щербате горня.

Де лишилась вівсянка з учорашнього ранку,

      й дерев'яна ложка проста.

На кутю різдвяну, дурненький, зарано

      до цього він прибув кута. —

Гість непрактичний, що шлях лунатичний

      з Місячних Гір верста.

7

КАМ'ЯНИЙ ТРОЛЬ

Троль-одинак на камені вкляк

Й обсмоктував-гриз старий маслак:

      За багато років він його весь обчмокав.

            Бо м'ясце пробігало там рідко.

                  Не видко! Нізвідки!

В печері у горах він жив, одинак,

      А м'ясце пробігало там рідко.

Йшов Том у той бік — чималий черевик.

«Що там у тебе? — до Троля прорік. —

      Це ж гомілка родима мого стрийка Тіма,

            Що місце їй на кладовищі!

                  Гробищі! Горбищі!

Тім уже мертвий не перший рік,

      І гадав я — він на кладовищі».

«Моє ж ти хлоп'я, украв ії я.

Чи не байдуже, кістка в ямі чия?

      Твого стрийка тіло вже задубіло,

            Як знайшов я його гомілку.

                  Ходилку! Худілку!

Хай він бідному тролю хоч так посприя.

      Бо йому вже не тра' гомілки».

А Том: «Не