Читати книгу - "Соляріс. Едем."

радіо; якщо вона жива, то обізветься і…

— Але ж… але ж там уже давно скінчився кисень! — насилу видушив я з себе.

— А може, вона обходиться без кисню. Ну що, спробуємо?

— Снаут… Снаут…

— Кельвін… Кельвін… — перекривив він мене сердито. — Ну що ти за людина! Кого ти хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Котру? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.

Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почував себе так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані в перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.

— Ну гаразд, — сказав я. — І що ж, по-твоєму, я повинен зробити? Позбутися її? Але ж завтра з’явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?

— Ні, спершу ти дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою…

— Ну що? — запитав я ущипливо. — Страховисько? Демона, га?

— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають… Що ти тоді зробиш? Повернешся по… наступну?

— Перестань!!! — закричав я, стискаючи кулаки.

Снаут дивився на мене з поблажливою усмішкою в примружених очах.

— Ах, це я маю перестати? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помщаючись на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо… — він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом, — то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся, — тоді, виходить, ти не мерзотник? А що, як тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який в усьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій…

— Може, це ти… — сказав я, похнюпивши голову, — Я… люблю її.

— Кого? Свій спомин?

— Ні. Її. Я розповів тобі, що? вона намагалася зробити. На таке здатна далеко не кожна… жива людина.

— Отже, ти сам визнаєш, що…

— Не лови мене на слові.

— Ну гаразд. Хай так — вона любить тебе. А ти хочеш її любити. Це різні речі.

— Помиляєшся.

— Кельвін, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не любиш. Любиш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була… якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?

— Правда.

— А може… може, саме тому в неї вигляд не страховища? Це зв’язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв’язані!

— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снаут, годі, вона… Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.

— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть не забувай!

— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я… щоб я спекавсь її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.

— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував і не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг… Ти… ти сам прийшов сюди й виклав мені все… знаєш навіщо? Ні? Щоб скинути з себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого ж тіста що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так… ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною… а, по суті, з самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне… А втім, не кажи нічого.

— Ну знаєш! Я прийшов, щоб розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею станцію, — спробував я відбиватись від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.

Снаут знизав плечима.

— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш… Приходь завтра вранці годині о дев’ятій нагору, до Сарторіуса… Прийдеш?

— До Сарторіуса? — здивувавсь я. — Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть подзвонити.

— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш… Ти — зовсім інша річ. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?

— Прийду, — буркнув я й пильно подивився на Снаута.

Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, збуджений цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно… Наче, він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.

— Снаут, що з тобою?

— Вийди, — сказав він тихо й напрочуд спокійно. — Вийди.

Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять від дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.

— Бачиш? — запитала вона з якимсь гарячковим блиском в очах. — Удалося, Крісе… Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще…

— О, звичайно, — неуважно відповів я.

Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу…