Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Є речі, про які пам'ятаємо лише ми, — продовжував він, — і якщо хтось із нас піде, то забере з собою половину спогадів. Тому ми повинні бути разом, бо тоді якщо один щось забуде, другий нагадає.

«Нагадає про що?» — запитала вона себе. В пам'яті миттєво зринули один за, одним епізоди з їхнього спільного життя, які він напевно вже забув: пізній вечір на пляжі п'ять років тому, один із перших чудових вечорів під тентом, коли вони потайки торкалися один одного; або дні, проведені у Санленді, коли вони вдвох до самих сутінків валялися, засмагаючи, на піску. Або як бродили по закинутих срібних рудниках, і ще тисячі спогадів, які змінювалися, миттєво оживляючи інші!

Він знову міцно притиснув її до ліжка.

— Ти знаєш, як мені самотньо? Знаєш, як самотньо, коли я втомлююся, а ти починаєш сваритися, сперечатися?

Він чекав на відповідь, але жінка мовчала. Вона відчула, як його повіки лоскочуть їй шию, і крізь туман забуття пригадала, як він уперше полоскотав віями у неї за вухом. «Око-павучок, — сказала вона тоді і засміялася. — Так наче у моєму вусі замешкує маленький павучок». І ось тепер цей забутий павучок, немовби шаленець, дреться по її шиї. У його голосі було щось таке, від чого здалося, ніби вона сидить в поїзді, дивиться у вікно, а він у той час стоїть на платформі і благає: «Не їдь». Вона ж перелякано кричить у відповідь: «Це ж ти сидиш у вагоні! Ти! Я нікуди не їду!..»

Трохи спантеличена, вона відкинулася на ліжко. Вперше за два тижні він до неї доторкнувся. В цьому дотику була така відвертість, поспішність, що вона розуміла: будь-яке слово може знову відштовхнути його надовго.

Вона лягла, не сказавши нічого.

Трохи згодом дружина почула, як він підвівся, зітхнув, пішов до свого ліжка і мовчки натягнув на себе ковдру. Врешті вона теж вмостилася зручніше і лежала, слухаючи, як у гнітючій задушливій темряві вицокує годинник.

— Господи, — прошепотіла вона, — всього пів на дев'яту.

— Спи, — сказав він.

Вона лежала в темряві на своєму ліжку, обливаючись потом, оголена, а здалеку ледь чутно неслися звуки оркестру, такі знадливі, що щеміло серце і завмирала душа. Їй хотілося тинятися серед цих засмаглих танцюючих людей, співати разом із ними, вдихати жовтневе повітря, напоєне солодким запахом диму, в цьому маленькому містечку, загубленому в мексиканських тропіках за тисячу тисяч миль від цивілізації, слухати дивовижну музику, пританцьовувати і наспівувати упівголоса. Однак вона лежала на ліжку з розплющеними очима. Наступної години оркестр зіграв «La Golondrina», «Маримбу», «Los Viejitos», «Michoacan la Verde», «Баркаролу» і «Luna Lunera»[56].

О третій ранку вона прокинулася і вже не могла заснути; лежала, відчуваючи, як до кімнати вливається прохолода глибокої ночі. Слухаючи дихання чоловіка, вона відчула, як весь світ відходить кудись далеко... Жінка думала про довгий переїзд від Лос-Анджелеса до техаського Ларедо, схожий на сріблясто-білий спекотний кошмар. Потім його змінив солодкий сон Мексики, розквітлої червоно-жовто-синьо-пурпуровими фарбами, які повінню захлиснули їхню автівку, що завертілась у вирі кольорів, запахів тропічних лісів і пустельних міст. Вона згадувала крихітні містечка, крамнички, людей, осликів і всі їхні сварки, які інколи ледь не закінчувалися бійкою. Вона згадала всі п'ять років свого заміжжя. Довгі-довгі п'ять років. За весь цей час не було жодного дня, коли б вони не бачилися; не було жодного дня, коли б вона зустрічалася одна зі своїми друзями; він завжди був поруч: спостерігав і критикував. Жодного разу він не дозволив їй відлучитися більше, ніж на годину, не зажадавши від неї пояснень. Іноді, почуваючись втіленням зла, вона крадькома, нікому не сказавши, йшла в кіно на нічний сеанс, глибоко вдихала повітря свободи і спостерігала, як люди, набагато реальніші, ніж вона, рухалися на екрані. І ось через п'ять років вони тут. Вона окинула поглядом його силует. «Тисяча вісімсот двадцять п'ять днів з тобою, чоловіче мій, — подумала вона. — Кілька годин за друкарською машинкою, а потім весь день і всю ніч з тобою. І так щодня. Я почуваюся, як той замурований у підземеллі чоловік з оповідання По „Барильце амонтильядо“[57]: кричу, а мене ніхто не чує».

За дверима почулися кроки і чийсь стук.

— Сеньйоро, — покликав тихий голос по-іспанськи. — Третя година.

«О Господи», — подумала жінка.

— Тс-с-с! — прошипіла вона, підійшовши до дверей.

Але чоловік вже прокинувся.

— Що там таке?

Вона прочинила двері.

— Ви прийшли невчасно, — сказала вона водію таксі, котрий стояв у темряві.

— Третя година, сеньйоро.

— Ні, ні, — прошепотіла вона з перекошеним від розпачу лицем. — Я мала на увазі завтра після полудня.

— У чому річ? — перепитав чоловік, вмикаючи світло. — Боже, третя година ночі. Що цьому дурневі потрібно?

Дружина повернулася до нього і, заплющуючи очі, сказала:

— Він приїхав, щоби відвезти нас до Парикутина.

— Господи, то ти, виявляється, по-іспанськи взагалі не тямиш!

— Ідіть, — сказала вона таксисту.

— Але ж я спеціально вставав так рано, — жалівся таксист.

Чоловік вилаявся і підвівся з ліжка.

— Тепер я все одно не зможу заснути. Скажи цьому ідіоту, що ми вдягнемося і через десять хвилин поїдемо з ним. О Боже!

Вона сказала, як звелів чоловік, і таксист, сховавшись у темряві, пішов на вулицю; прохолодне місячне сяйво мерехтіло на полірованих боках його таксі.

— Ти недотепа, — накинувся на неї чоловік, натягуючи дві пари штанів, дві футболки, спортивну куртку і ще, поверх усього, вовняний светр. — Боже, це вже точно доб'є моє горло. Якщо я знову підхоплю ларингіт...

— Лягай спати, дідько би його взяв.

— Я все одно не засну.

— Ми спали шість годин, а ти ще вдень поспав принаймні три години, цілком достатньо.

— Ти зіпсувала всю поїздку, — кричав він, натягуючи два светри і дві пари шкарпеток. — У горах холодно, вдягайся тепліше, і хутчій.

Він нап'яв на себе куртку і теплий шарф, і в цій купі одягу став схожий на величезний пелех.

— Дай мені таблетки. Де вода?

— Повертайся в ліжко, — сказала вона. — Я не хочу, щоби ти захворів і знову почав скиглити.

Вона відшукала ліки і налила води.

— Могла би хоч правильно сказати йому час.

— Замовкни, — вона взяла склянку.

— Це ще один із твоїх тупоголових промахів.

Вона виплеснула воду йому в