Читати книгу - "Непрохані"

Після такого досвіду легко стати письменником, і тут в пригоді стало не лише те, що в школі я мав добрі оцінки з мови й літератури. Робота поліцейським на вулиці — професія дуже вербальна. Щодня треба думати, що казати і як, треба вчитися за допомогою самих лише слів достукатися до п’яниць, наркоманів, просто хронічних дебілів. Треба правильно інтерпретувати слова, що вилітають з вуст людей, для яких правда — концепція в кращому разі малодосліджена. Вміння говорити важливе бодай через те, що мовою насильства кожен з твоїх співрозмовників, швидше за все, володіє краще за тебе, й обмежень на ньому відчутно менше, ніж на тобі. Так, щомиті можна викликати підмогу — але на те, щоб забрати твоє життя, піде менше миті; крім того, якщо цього разу над вулицею з твоєї провини трохи покружляють гелікоптери, наступного разу прогулянка цими місцями буде довгою і важкою.

Деякі слова взагалі набувають статусу магічних заклять. «Сер» чи «мем» — це чари, якими заспокоюють і жертв, і зловмисників. «Сер, будь ласка, відійдіть від машини». «Мем, ваш чоловік стверджує, що у вас ніж». «Сер, я змушений ще раз просити вас кинути пістолет і, бляха, лягти на підлогу». Це чари теоретичної поваги, сигнал про те, що люб’язність не вічна, щось на кшталт того, як матері називають дітей повним іменем з прізвищем, щоб не казати на них «ах ти ж стерво мале». Ще одне чарівне слово — це термін «зловмисник», до якого коп зводить усе розмаїття людських натур і гріхів під знаменником єдиного факту: ця особа скоїла щось протизаконне і поставила себе в опозицію до жертви, до поліції і до світу цивілізованих людей загалом. Це дуже важливий, важкий, всеохопний концепт.

«Зброя» — це предмет, за магічного посередництва якого людина стає зловмисником. «Модус операнді», або ж «почерк», пояснює, як саме вона стає зловмисником. «Жертва» — роль, до якої модус операнді зловмисника зводить іншу людину. А «непроханий гість» — то особливий вид зловмисника, і в цьому безневинному на перший погляд терміні криється увесь осуд, якому піддається сторонній у домі: це той чи та, хто порушує святу недоторканість чужої власності й наважується проникнути за стіни, що їх ми зводимо між собою та світом цим. Навіть «убивця» — це просто варіація на тему зловмисника, не більше.

Звісно, не кожен коп про все це замислюється аж так. Проте дехто таки замислюється — бувають же нейрохірурги, що фанатіють від футболу, чи священики, які під час сповіді мріють про піцу: отже, сину мій, ти плекаєш хтиві думки про сусідку свою — та важливо ж не це, а чи замовляти до піци анчоуси, чи краще ні. Робота копа полягає у тому, щоб знайти правильні закляття і розкласти конкретну ситуацію по поличках, повернувши світ на круги свої без смертей чи тюрми. Слова — це зброя, якою ти перемагаєш ніч і робиш із кривди правду. Принаймні у письмових звітах. Потім приходять юристи і знову напускають туману, бо їхня магія слів має іншу мету. Вони оперують чіткими, чисто теоретичними формулами, оскільки не мусять боронитися словами на темних сходах і нічних парковках.

Що ж трапляється, коли коп кидає цирк?

Піти з поліції — це як вийти з в’язниці, але не так приємно. Це ніби бути знавцем мови, культури й географії країни, яка одного чудового ранку просто зіслизнула з поверхні земної кулі разом з усіма іншими мешканцями, і зненацька всі ці знання й захоплення не мають жодного сенсу. Приходить час швидко в’їжджати у події та звичаї реального світу, вчитися говорити з людьми без магічного поліцейського жетона, розуміти, чим жили й дихали ці такі дивні нормальні люди, поки ти та твої співкамерники копирсалися у лайні.

Це дуже серйозні зміни. Серйозніші приносить із собою хіба що смерть.

Ті місця, фото яких склали матеріал моєї книжки, були дуже специфічними місцями. Книжка називалася «Непрохані», а на палітурці було фото будинку, де знайшли мертвою жінку на ім’я Лі Вілсон. Звичайне вбивство, скоєне невідомим чи невідомими, проте чимось воно мене зачепило. Фото на сторінках книжки теж зображали приміщення, куди проникли «непрохані гості» та скоїли там злочин — пограбування, зґвалтування, вбивство. Там були домівки й гаражі, кухня фаст-фуду, кімнати дешевих і дорогих готелів, кав’ярня на набережній. Жертв на жодній світлині не було, і наслідки вторгнення як такі я не фотографував. У супровідному тексті я дав описи подій, що мали місце, — так докладно, наскільки міг, не будучи очевидцем, — плюс кілька слів про околиці. Я намагався розповісти про ті місця та про місце, яке вони займали у світі, до того, як ззовні у них увірвалася біда і змінила все назавжди. Я навіть можу пояснити, навіщо я це робив. Усе моє професійне життя було пов’язане з наслідками. Ті фото самі по собі були неправдивими, фальшивками, як і всі подібні картинки.

Ідея, яку я зараз плекав, була дуже проста. Я й раніше про таке думав, але не замислювався, оскільки завжди думав, що у «Непроханих» не буде продовження. Вчергове на цю думку мене навів візит Фішера, хоча загалом я був упевнений, що то Вілл Андерсон убив свою дружину й сина, а не хтось сторонній.

Коротко кажучи, я думав про те, щоб написати ще одну таку книжку, але не про Лос-Анджелес — а, скажімо, про Сієтл.

Звісно, тепер я не матиму доступу до інформації, та й околиці я добре не знаю, проте ніхто мені не заважає провести власне розслідування, розпитати сусідів. Досить поговорити з редакторами місцевих кримінальних хронік, щоб уже дещо дізнатися. Можна навіть — коли не забракне мужності — звернутися до Бланшарда: врешті-решт, зникнення осіб нерідко пов’язані з кимось стороннім. Що довше я дивився у вікно, то реалістичнішою видавалася ця ідея. Я завжди думав про себе як про людину, не здатну повторити власний успіх, та що там казав Фішер про успіх і прапори?

Збігло достатньо часу, і треба вже визнати, що я — таки колишній коп.