Читати книгу - "Антирадянські історії"

кандидата у члени КПРС. Побутували інші слова і маркування різних братських народів, але згадувати їх зараз не хочу, для них придумали сильніші аналоги, що їх часто вживають у російській пресі, а інколи вони звучать із вуст політиків та громадських діячів.

Але якщо самоназву народів не було заведено згадувати марно, тільки в контексті: до прикладу, «великий узбецький народ» (це коли Узбекистан здавав по шість мільйонів тонн бавовни на рік) або «гостинний грузинський народ» (і так зрозуміло — вино, шашлик, пальми, пляж, «Суліко»), то тепер назви народів — спеціальна термінологія кримінальних статей і репортажів. Хіба цікаво дізнаватися про якогось банального забіяку чи грабіжника поза його конкретним позначенням? Ні, треба вказати його етнічну належність, щоб знати, від кого страждає титульна нація. Ось лише заголовки статей і повідомлень: «Вірменин викинув свого товариша по чарці з вікна», «Інкасаторський броньовик атакували кавказці», «Азербайджан передав башкира-терориста ФСБ Росії», «В Москві кавказці під час бійки порізали студентів». Заголовки повідомлень агентства АПН, що вже стали класикою: «Євреї люблять владу менше, ніж ханти і мансі» або «Грузини живуть гірше за собак і кішок». Як шедевром інтернаціоналізму, можна тільки захоплюватися повідомленням агентства «Урал-прессинформ»: «У Челябінському зоопарку тривають Дні народів Уралу».

Навряд чи президент Путін читає повідомлення агентств або газетні статті, але чомусь повторює їхні помилки: то міністра Шамузафарова назве татарином, то вважає, що хустки-хиджаби на головах мусульманок — данина моді. Так можна добалакатися і до хасидських капелюхів, але мода на них уже не одне століття. Два роки тому президент вразив науковий світ глибинними пізнаннями особливостей ісламу, назвавши жителів російського Кавказу шиїтами за віросповіданням.

Я не знаю, скільки треба часу, щоб російські політики перестали чванитися удаваною величчю країни, безпідставно визначаючи всі ліпші якості людей виключно за їх етнічною належністю, а гірші приписуючи, із їхнього погляду, недругам. Якось вирішив полічити, скільки разів російські державні агентства згадували у своїх повідомленнях про катастрофи і вибухи «чеченський слід». Агентство ІТАР-ТАРС у 1998 році робило це 10 разів, у 1999 — 34 рази, в 2000 — 46 разів. Чи варто уточнювати, що в більшості цих подій «чеченський слід» не підтверджено? Але сказане президентом, губернатором, прокурором чи генералом ретранслюється агентствами, телекомпаніями, радіостанціями і газетами.

Чи варто дивуватися з наполегливості міліціонерів, які, з одного боку, виконують завдання, а з другого, мають з цього свій зиск. Варто тільки дивуватися заявам політиків та громадських діячів з приводу того, звідки беруться ці молоді нацисти і бритоголові. Їм показують приклад. Коли дорослі люди у формі охоронців порядку зупиняють виключно тих людей, які не виглядають схожими на росіян, то у прищавого, наголо підстриженого телепня з’являється алібі: «Чому менту можна, а мені не можна?» Буде майже правильно, якщо колись скінхеди заявлять, що насправді вони — дружинники, які допомагають правоохоронним органам у боротьбі з неросійськими.

Ви насправді думаєте, що Росію коли-небудь пустять до Шенґенської зони?..

ДАТА, ЯКУ НІХТО НЕ ПОМІТИТЬ

У розпалі формування СНД, у 1993 році, сталася подія, що тоді, 10 років тому, сприймалася як належне. Нові держави, колишні радянські республіки, вступали в нове життя, стали членами СБСЄ (нині ОБСЄ) і ООН, усі підписали пакет документів Гельсинкського акта, визнавши, зокрема, й Загальну Декларацію Прав Людини. Через якийсь час, після зміни президентів і, смію стверджувати, державних ідеологій, підписанти тих документів, про які йдеться нижче, все частіше з неприхованим роздратуванням вимовляють словосполучення, виведене в його назві.

Ідеться про права людини. Точніше, про Декларацію очільників держав — учасників СНД, яка підтверджує міжнародні зобов’язання щодо прав людини й основних свобод. Цей документ підписали очільники всіх країн СНД, окрім Грузії, яка на той час ще не була членом Співдружності. Зараз важко сказати, наскільки щирими були очільники колишніх радянських республік, але того ж дня у запалі мріянь про доленосність своїх рішень вони ухвалили також Положення про Комісію з прав людини СНД. Через два роки в Мінську (оце іронія долі!) 26 травня 1995 року було підписано Конвенцію СНД про права й основні свободи людини, затверджено і Положення про комісію. Щоправда, цього разу під документами не було підписів Азербайджану, Туркменистану, Узбекистану й України. Але Грузія, що згодом стала членом СНД, Конвенцію прийняла.

Відтоді це словосполучення — «права людини» — почало набувати, залежно від геополітичної необхідності, різного значення, але зовсім не того, що малося на увазі в 1993 році. Чому? Із Туркменистаном нібито все зрозуміло: у цій країні складався своєрідний політичний режим, коли слово Туркменбаші визначало (і досі визначає) свободу і права будь-якого громадянина. Із парадоксальних подій того часу зазначається навіть створення першого в СНД Інституту прав людини, там само — в Туркменистані. В Азербайджані знову до влади прийшов Ґейдар Алієв, і події, названі азербайджанськими опозиціонерами переворотом, навряд чи можна розцінювати як сприятливу ситуацію для дотримання прав і свобод людини. В Україні також відбулася зміна президентів, в Узбекистані влада створювала державу із власним «шляхом до демократії», водночас знищуючи демократичну опозицію.

Що ж Росія — ініціатор створення СНД? Роль Росії, що лідирувала в усіх ініціативах у діяльності СНД, мала визначати не лише геополітичне підґрунтя збереження пострадянського простору, економічний розвиток, але й відповідати за зобов’язання перед радянськими республіками, що їх вона взяла на себе після розпаду СРСР. Усе сталося інакше: декларації деклараціями, а боротьба за владу ніяк не збігалася з подіями, у яких Росія взяла активну участь: громадянські війни у Таджикистані, в Абхазії, збройні конфлікти в Карабаху та Придністров’ї. Нарешті, «відновлення конституційного ладу» в Ічкерії.

Так сталося, що Росія почала використовувати поняття «права людини» переважно у своїй зовнішній політиці, вказуючи балтійським країнам, як їм ставитися до російськомовного населення. Зараз ніхто з московських політиків не погодиться з тим, що відсепарування «російськомовних» з-поміж решти населення — продовження імперської політики. Втім, як і розподіл людей за расовою ознакою — на слов’ян і «осіб кавказької національності». Така політика — зовнішня і внутрішня — остаточно дискредитувала у населення країни розуміння прав людини. Державність у промовах політиків, у програмах телебачення підтримує в суспільстві негативне розуміння не лише чиїхось прав, а і власних.

Війна в Ічкерії остаточно поховала надію на те, що російська влада