Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

радянізація й деукраїнізація. Якщо до Євромайдану регіональна тотожність на Донбасі була популярнішою за загальноукраїнську, то починаючи з 2015 року на теренах, вільних від російських бойовиків, вони помінялися місцями[266].

Ностальгія за «Росією» (СРСР) — це віддзеркалення радянської ідентичності, широко розповсюдженої на Донбасі, та низького рівня прихильності до української ідентичності. «Радянська ідентичність пустила на Донбасі глибоке коріння, адже раніше нічого більшого їй не передувало», — пише Вілсон, маючи на увазі, що за царської доби у мешканців краю не сформувалося колективної самоідентифікації, чіткішої за фронтирну свідомість[267]. Від 1991 року частка громадян України із радянською та російською ідентичністю поступово зменшувалася; за десятиріччя, що передувало україно-російській війні, в цілому по країні цей показник знизився удвічі — з 27% до 13%. Проте радянська ідентичність цупко трималася на Донбасі, де вірною їй залишилася чверть населення[268].

Радянська ностальгія охоплює ширше коло осіб, ніж частка українців, які мають радянську ідентичність. Найвищий показник позитивного ставлення до розпаду СРСР (88%) демонструвала Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області). І лише три регіони України мали вищий позитивний показник негативного ставлення до цієї історичної події, найбільшою мірою — Донбас, де 70% негативно оцінювали крах СРСР і 12% — позитивно. На Харківщині також переважало негативне ставлення, — втім розрив між групами був меншим (52% — негативно, 31% — позитивно). У Придніпров’ї (Дніпропетровщина та Запоріжжя) цифри були подібними: 49% — негативно, 39% — позитивно, тобто різниця складала лише 10%[269]. Колишній офіцер СБУ та польовий командир бойовиків «ДНР» Сергій Здрилюк зауважував зокрема, що Радянський Союз — «це була найсправедливіша країна, яка справді будувала комунізм. Але Америка порадила нам, що у нас не вистачає джинсів, сексу, наркотиків і рок-н-ролу. І ми всього цього отримали тут донесхочу»[270].

Донбасу були притаманні вища прихильність до радянського минулого, слабка підтримка української ідентичності та високий рівень злочинності. Російська окупація, руйнування, міграції та смерті від конфлікту поглибили уявлення про ці відмінності. Вчителька середньої школи з Донецька стверджувала: «Нам немає дороги назад на Україну. Ми надто різні», а безробітний донеччанин наголошував на неминучій інтеграції з РФ, бо «ми є частиною “російського світу”»[271].

Риторика, трансльована телеканалами «ДНР» і «ЛНР», є дослівним відтворенням телевізійного контент-менеджера РФ із його міфологемами «Великої Вітчизняної війни» та визволення від фашистів, а також ностальгією за радянськими військовими парадами, радянськими піонерськими загонами і радянськими спортивними фестивалями на тлі закликів «захистити наше (східнослов’янське) коріння». Освітня політика структур «ДНР» та «ЛНР» на окупованих територіях відображає вищезазначені емоції, подібні до тих, що залишилися недоторканими в Придністров’ї чи були реанімовані Лукашенком у Білорусі. Вивчення історії зосереджується на історії Донбасу (а не України) та «Великої Вітчизняної війни», а також засвоєнні російської точки зору на штучний голод початку 1930-х років як на лихо для всього Радянського Союзу. Вивчення української мови, навіть за офіційними даними, скоротилося з восьми до двох годин на тиждень, тимчасом як навчання російської мови буде розширене[272]. Школярі вивчають курс «історії Вітчизни», присвячений міцним зв’язкам між Донбасом і Росією. «Міністр освіти ДНР» Ігор Костенок веде мову про необхідність запровадити «ідею соціалізації, створення культури, культури слов’янського світу, “російського світу”»[273]. Ідеологія та принципи радянської держави були «хорошими», доводив Олександр Захарченко: тоді, за його словами, молоді прищеплювали цінності «родини, вірності, братерства та любові до батьківщини»[274].

Радянська ностальгія поєднується з українофобією, яку містять навіть дитячі журнали, що їх видають пропагандисти «ЛНР». Один із таких часописів має назву «Ввічливі чоловічки» (каламбур до «ввічливих людей», тобто російських спецпризначенців без знаків державної приналежності, які стали мемом «російської весни») й спеціалізується на палкому викритті українських «фашистів» і лихих американців[275]. Цитати із Захарченка на білбордах і плакатах «читаються як плакати з Леніним за радянських часів». Телевізійна риторика і пропаганда на рекламних щитах виступає проти «фашистів», які «завжди хотіли вбити нас»; нав’язується думка про те, що «Київ хоче затягти нас до ЄС і знищити нашу православну церкву», а «США хочуть забрати наш сланцевий газ і зганьбити наші святі місця»[276]. Вчителька-українка, яка працює у школі на окупованій території, скаржилася, що педагогів змушують