Читати книгу - "Чтиво"

Двері грюкнули і зачинилися.

— Не хвилюйся, чуваче,— сказав бандит.— Звикнеш.

Пфефферкорн заліз на верхню койку, намагаючись не дивитися на сусіда по камері. Звідкись він пам’ятав, що у в’язниці краще не витріщатися на людей. Можуть неправильно зрозуміти. Він ліг і спробував поміркувати. Вранці йому мають пред’явити обвинувачення. Що він має зараз? Зачинений у камері, немов звичайний злочинець? А застава? А звільнення під розписку? Короткотермінове покидання в’язниці за добру поведінку? Він зовсім нічого про це не знав. Його ще жодного разу не заарештовували. Звісно, не заарештовували. Він же законослухняний громадянин. Від обурення він заворочався. Потім подумав про Карлотту, і гнів перетворився на фізичні муки.

З нею могло статися що завгодно. Якщо поліція вважає, що закрила справу, заарештувавши його, вона ще ближче наблизилася до смерті, якщо вже не померла. Час спливає. Він відчув таку безпорадність, немов його закопали в пісок. Він застогнав.

— Угамуйся! Охолонь.

Пфефферкорн опанував себе і стиснув кулаки.

Трохи пізніше пролунав гудок.

— Час пожувати,— сказав бандит.

Від гомону чоловіків, що їли й розмовляли, стіни їдальні неприємно вібрували. Пфефферкорн узяв свою тацю і сів окремо, схрестивши руки на грудях. Потрібно зробити дзвінок.

— Не голодний?

Серце захолонуло, коли поруч із ним опустився його сокамерник.

— Ну, чуваче, що ти наробив?

Пфефферкорн спохмурнів.

— Нічого.

— Нічого?

— Ні.

— Чому ж ти тут?

— Мене звинувачують у злочині, якого я не скоїв,— відповів Пфефферкорн.

Бандит розреготався.

— Ти ба, ото збіг обставин! Мене теж.

Він зігнув одну руку, і діва Марія на ній безсоромно затремтіла. По западині під горлом тягнулася фраза, вибита готичними літерами.

 [3]

— Чуваче,— сказав бандит,— побачив щось? Пфефферкорн відвів очі.

— Ні.

Їдальня дзеленьчала і гуділа.

— Знаєш, що це означає? — запитав бандит. Пфефферкорн кивнув.

— От і добре,— підвівся бандит.— Їж собі.

 фефферкорне. Деречо. На вихід.

— Піднімайся і сяй, чуваче.

Пфефферкорн заворушився. Почувався він жахливо. Майже усю ніч не спав. Інші в’язні майже не переставали кричати і тупотіти, та й він надто нервував, уявляючи Карлотту в різних небезпечних ситуаціях. Задрімав майже перед світанком. Тьмяне світло підказувало, що було то не так уже й давно.

— Рухайтеся.

Пфефферкорн і його співкамерник вийшли в коридор, повернулися обличчям до стіни. Охоронці поплескали їх зверху донизу і повели до ліфту.

— Не розмовляти,— сказав охоронець, хоча ніхто і слова не вимовив.

На них чекав фургон, щоб відвезти до центрального суду. Наручниками їх пристебнули до сидінь. Фургон завівся і поповз до воріт. Водій показав значок. Піднявся шлагбаум. Вони виїхали на центральні вулиці Лос-Анджелеса.

Пфефферкорн так зосередився на своїх переживаннях, що одразу й не помітив, як вони виїхали на трасу. А коли помітив, не так уже й володів собою, щоб здивуватися. Лише тоді, коли вони почали підніматися вгору, він зрозумів, що фургон уже давним-давно мав під’їхати до суду, і знову почав нервувати. Не можна було визначити, де вони, бо вікна фургона були затемнені, а через ґрати, що відділяли їх від водія, майже нічого не було видно. Він поглянув на свого співкамерника. Той, здавалося, абсолютно не хвилювався. Пфефферкорнові це не сподобалося.

— Ми скоро доїдемо? — гукнув він.

Ніхто не відповів.

Дорога стала вибоїстою. Пфефферкорн кинув погляд на наручники свого співкамерника. Розсудив, що б не відбувалося із ним, із його співкамерником відбуватиметься те ж саме. Ця думка мала б принести полегшення. Не вийшло.

Фургон зупинився. Водій вийшов і відчинив задні двері. Від сліпучого сонячного світла Пфефферкорн примружився. Те, що він побачив, не вкладалося в логічну схему. Замість того щоб припаркуватися на вулиці міста, вони зупинилися на сухому пагорбі обабіч ґрунтової дороги.

— Де ми? — запитав він.

Водій не відповів. Як виявилося, за кермом була жінка, і вона розстебнула наручники співкамерника Пфефферкорна. Хоча Пфефферкорн і досі мружився від світла, йому здалося, що обличчя у