Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

своєї історії, зокрема, пов’язані з відносинами з нацистами. Якщо Україна робитиме схожі заяви, в цьому плані нічим не відрізнятиметься від Росії. І навіть більше — дивно в такому випадку буде очікувати розуміння і підтримки з боку світової спільноти в конфліктах з Москвою.

Як мені здається (хоча я можу помилятися), Україна повинна визнати помилки, злочини діячів націоналістичного руху в роки війни, а там, де міфи превалюють над фактами, максимально популяризувати факти і розвінчати міфи. При цьому необхідно зробити акцент на тому, що Бандера і його соратники, зокрема воїни УПА, головною своєю метою мали створення незалежної держави України, борючись з усіма, хто, на їхню думку, стояв на шляху до досягнення цієї мети.

Як відомо, збройна боротьба УПА не припинилась із закінченням Другої світової війни. Вона продовжувалася у вигляді партизансько-підпільного руху та диверсійно-терористичної діяльності аж до ліквідації Романа Шухевича в 1950 році і навіть трохи після цього. Шухевич, на відміну від Бандери, весь цей час залишався в Україні і навіть, якщо відомості не фальшиві, кілька разів з підробленими документами літав до Одеси на лікування.

Чи були шанси у повстанців домогтися своїх цілей, а саме — створення незалежної української держави? На це питання, як мені здається, практично неможливо дати ствердну відповідь. З одного боку, вражає високий рівень організації діяльності ОУН-УПА, послідовність і наполегливість у досягненні виконання завдань. Все це цілком могло привести до певного успіху при наявності сприятливих обставин. З іншого боку, відомо багато фактів проявів жорсткості, часто з боку націоналістів не тільки до ворогів, але також і до мирного населення і деяких союзників. А це якраз привід для відчуження, навіть незважаючи на певну лояльність місцевих жителів.

Ні за польської влади, ні за німецької окупації, ні за більшовиків — ОУН-УПА не вдалося наблизитися до реалізації поставлених цілей. Радянський Союз, який поширив і зміцнив свою владу на заході України, безжально карав будь-який протест і інакомислення. З не меншою жорстокістю втихомирювалось бродіння в країнах-сателітах — це щоб зрозуміти, чи були б шанси у повстанців, якби Україна опинилась поза межами післявоєнного СРСР.

Як це часто буває в Україні, повстанці намагалися заручитися підтримкою країн-переможниць, для яких після розгрому гітлерівської Німеччини новим ворогом став СРСР, але, наскільки відомо, особливих успіхів на цьому шляху досягнуто не було. Є дані, що після війни лідери УПА хотіли вступити в переговори з радянською владою, але зрозуміло, що їх результатом могли стати лише умови амністії, але аж ніяк не політичні поступки.

У будь-якому випадку сьогодні можна з упевненістю казати, що воїни Української повстанської армії були борцями за незалежність України (ну а спірні питання, що стосуються УПА, націоналістів, Степана Бандери, залишаться і навряд чи коли-небудь будуть вирішені). Інша справа, що років через сто про все це будуть думати, я сподіваюся, без надмірних емоцій.

Замість післямови

Події останнього часу вносять неминучі і стрімкі корективи в створюваний важко, наполегливо і уривками текст. Те, що вчора розглядалось як можливий, хоч і не найбільш імовірний сценарій, сьогодні з вражаючою чіткістю втілюється в реальному житті. Деякі інші варіанти, що розглядалися як найбільш оптимальні, зараз викликають лише гірку посмішку і подивування власній наївності.

Коли в 2008 році відбувся бурхливий, але, на щастя, короткий конфлікт між Росією і Грузією (в РФ його вважали за краще називати грузино-південно-осетинський), багато хто, в тому числі в Україні, дуже обережно оцінювали подію. Багатьом здавалась недальновидною авантюра Міхеїла Саакашвілі, який незрозуміло на що розраховував. Незважаючи навіть на боязкі тоді ще повідомлення про те, що нестриманого в емоціях грузинського лідера спровокували, всі чітко і ясно бачили нічний обстріл Цхінвалі, а отже, звуки канонади просто заглушили всі інші аргументи.

(Можливо, саме тому під час «кримської кампанії» 2014 року українська армія не зробила жодного пострілу — щоб не було війни.) Я пам’ятаю, як щиро веселився тоді, в 2008-му, слухаючи президента Віктора Ющенка, який стверджував, що Україна — наступний об’єкт агресії з боку Росії. Та що я — найдосвідченіші експерти в області російсько-українських відносин категорично відкидали таку можливість.

Після бурхливих подій лютого-березня 2014 року з’явилося багато суперечок про те, що насправді сталося з Кримом — була це анексія чи демократична реалізація волевиявлення громадян. Зрозуміло, що більшість українців говорять про анексію, а росіяни — про демократичний вибір кримчан (у політичній риториці РФ на той час з’явився вираз «народ Криму» — з таким же успіхом можна говорити і про «народ Москви», «народ Сибіру», «народ Калінінградської області»). Втім, президент РФ Володимир Путін у фільмі, присвяченому річниці «кримської кампанії», цілком відкрито говорить, що операція щодо повернення півострова готувалася — і проводилася — до референдуму. А також дав зрозуміти, що був готовий застосувати неконвенційну зброю (під якою насамперед мається на увазі ядерна зброя) в разі перешкоджання цьому процесу.

Не є секретом, що навіть у найбільш «мирні» роки жителі Криму не приховували своїх симпатій до Росії. Не дивно, що після приходу в Києві до влади «хунти», ці симпатії різко зросли (в цьому випадку абсолютно неважливо, наскільки великим був вплив політичних маніпуляцій). Зрозуміло, що референдум не може бути проведений протягом двох тижнів. Зрозуміло, що результати цього референдуму суттєво завищені, і це ясно навіть без доказової бази (хоча така база є — взяти хоча б Севастополь, де, якщо подивитися на абсолютні цифри тих, хто проголосував, вийде, що приєднання до РФ підтримали понад 100 % жителів міста).

Але очевидно й інше — кримчани були щирі у своєму виборі. І в цьому полягає найбільша підлість скоєного, а точніше — організованого.

Що викликало обурення не тільки України, а й світової спільноти — був порушений принцип територіальної цілісності держави. Відбувся переділ кордонів — і не де-небудь, а в Європі.

Ось кажуть: