Читати книгу - "Свій час"

що мені забули розповісти. Мабуть, метикую гарячково, треба відламати і другий підбор. Але спершу вивільнити руку — а це тим більше неможливо.

— Ірмо? Підводься, ми вже майже прийшли.

Зважуюсь і випростуюся легко, немов прим’ятий пагінець у цифровому проморолику. Іґар, звісно, навіть не помічає, що я вже боса. Тепер слід ще дужче пильнувати, куди ступаю, щоб не поранитися до крові. Крізь пружне поле хроноса тверде і гостре під ногами здається несправжнім, як у невагомості, — але це лише тактильна ілюзія. Аж раптом вона щезає — не встигаю ступити і двох кроків. Скрикую з несподіванки і болю.

— Нічого собі чутливість, — Іґар присвистує. — Послухай, ти наче справжня принцеса. Стій, а підніми-но поділ!.. Мерщій взувайся, ти що?!

Корюся, перш ніж устигаю зрозуміти і обміркувати. За тих два кроки, що відділяють мене від покинутих черевиків, схожих на хворих звірят, примудряюся порізати ногу і кілька разів уколоти другу, а й справді, як я збиралася подолати цим мінним полем щонайменше п’ять кілометрів?.. Сідаю навпочіпки і по кількох хвилинах відчайдушних зусиль таки відриваю з м’ясом і високотехнологічним клеєм другий обцас. Здається нічого, йти можна.

І лише тепер помічаю, що Іґар досі стоїть, скоса дивиться на мене — зацікавлено і з посміхом. Аж так розширив межі хроноса? — але ж це небезпечно, мало що чи хто, хай і в такому безлюдному місці, не можна ж, занадто ризиковано…

Жодного хроноса навколо нас уже немає.

Я давно збагнула, але відчайдушно приховую це від самої себе.

— Ще би спідницю підкоротити, було б зовсім добре, — каже Іґар. — Ходімо. От бачиш, нічого страшного. Я навмисно тебе не попередив.

— Ти…

Не знаходжу достатньо експресивних слів. Та водночас ловлю себе на відчутті такому неочікувано-парадоксальному, що забуваю про все решту.

Мені добре.

Ні, не те: миттєвий захват звільнення, непотрібності чужої руки в долоні, розриву неприродної зв’язки-вісімки накриває вщерть, і неосяжне повітря накочується п’янким водоспадом, і це відчуття не порівняти ні з чим — хіба що з миттю вильоту у Загальний простір, сповнений людських світів-вогнів. Тільки тут іще прекрасніше, бо нікого немає, і все небо, весь навколишній простір належить лише мені.

Підбираю спідницю обома руками і в ейфорії навшпиньках стрибаю по мертвих платах, намагаючись ступати лише по них, щедро розкиданих навколо, без особливої мети — просто така гра. А Іґар нехай собі дивиться і дивується.

— Ірмо? — він таки здивований, і мені смішно. — Ти далеко зібралася?

— А нам хіба не туди?

— Зажди. Спершу потрібно зв’язатися, повідомити, що ми вийшли в загальний час.

— Кому?

— Одній людині. Нас же повинні зустріти.

— Я думала, ти сам!..

Кепкую з нього легко і пустотливо. Знічений Іґар витріщає на мене очі, й обличчя в нього таке, що хочеться підбігти, стати навшпиньки і лунко чмокнути, скажімо, в носа. Я вже майже це і роблю, аж він дістає якусь прямокутну штукенцію і притискає до скроні. Зосереджується і стає трохи чужий.

— Що це в тебе?

Він махає вказівним пальцем, закликаючи мовчати, якщо я правильно розшифрувала жест. Чекає кілька секунд, потім, опустивши предмет на рівень грудей, тицяє тим-таки пальцем у мініатюрний екран.

— Мобільник. Такий давній гаджет для… У плебс-кварталі немає комунікативної мережі, а лише мобільний зв’язок. Дідько, чому ж він не відповідає?!.

— У плебс-кварталі?!

То он ми куди йшли.

Ціпенію, і невмотивована ейфорія опадає шматтям, лягаючи невидимим шаром на сміття під ногами. Ні, не може бути. Повторюю подумки, безгучно ворушачи вустами, і набір звуків, з яких складається ця міцна словесна пара, невблаганно втрачає сенс. Мабуть, тому ніяк не приходить страх — лише прикрість і злість.

А так загадково, так таємничо, стільки піднесених слів, усіх цих разом, удвох, назавжди! — і все задля того, щоб затягнути мене, закохану дурепу, в банальний плебс-квартал, відстійник людства, вигрібну яму, куди декого тягне, мов зелених мух, — казала моя мама, перш ніж наскладати потрібну еквосуму на мій окремий хронос, і ми перестали труїти одна одній життя, і вона, безперечно, мала рацію…

Хронос!!!

Раптово почуваюся, ніби гола на площі, у Загальному просторі, в крижаній порожнечі під Абсолютним Годинником. Обхоплюю плечі руками, ніби в марному намаганні зігрітись або щось заховати.

— Іґаре, вертаймося.

Він не чує, нервово тарабанячи пальцем по екрану. Знову підносить до скроні свій антикварний гаджет.

— Я хочу додому!

Лайнувся беззвучно, самими губами.

— Іґаре!..

Аж раптом він здіймає палець, начебто хоче показати щось цікаве там, у небі. І починає говорити — не зі мною.

— Так, ми вже тут… Як і домовлялися… Ні, жодного сліду… Гарантую. Ірма Онтарі, пробийте в базі…Так, чекаю.

Він по літерах диктує моє ім’я, а я роззираюсь у всеохопній паніці. Навколо суцільне величезне звалище; зараз, позбавлена захисту хроноса, я нюхаю багатошаровий, злежаний сморід отруйної хімії розпаду полімерів та гниття органіки. Як могла ця моторошна місцина видаватися романтичною і дивною?! — передпокій плебс-кварталу, хто би сумнівався, що він має саме такий вигляд. Треба тікати звідси, негайно, максимально прискорившись; усвідомлення непоправної беззахисної оголеності обпалює і пришпилює до місця. Час і простір