Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

ведмедя собака невдовзі привів їх до того місця неподалік узгір’я, де майже непомітно в густій траві лежали два тіла. Хижі звірі й птахи ще не встигли понівечити їх. Мертвих облич торкалися тільки шелестливі стебла. Пахло полином.

Дівчина наказала не торкатися небіжчиків, щоб не порушити їхніх обіймів.

Служники насипали зверху на них шарами землю й каміння, яке доводилося тягати волоком з далекого передгір’я. Курган вищав щодня, але Віланді здавався все ще замалим.

Коріель не втручався. Його люди понапинали поблизу великі шатра і клопоталися біля них: виготовляли хатнє начиння та готували їжу для всього табору. Кілька наймолодших та найспритніших разом з Диводаном щодня зникали в далеких просторах степу — полювали, щоб прогодувати таку кількість людей, більшість з яких не звикли до кочового життя.

Віланду тішило, як швидко вони з Коріелем порозумілися: в хвилину розпачу вона склала план подальших дій, а брат робив усе для його виконання. Однак її непокоїло, чи залишиться за нею й надалі право приймати рішення. Це лякало, хотілося розділити відповідальність за майбутнє — таке невизначене, непередбачуване. Як степ: куди не повернеш, там і стежка.

З такими думками йшла до табору, відчуваючи під ногами пружність стебел і коріння пожовклих трав. Звіддалік спостерігала за мирною розмовою брата з Диводаном та раптом помітила, які вони схожі — немов близнюки, білий і чорний.

— Це не просто скупчення птахів біля води, — розважливо пояснював Диводан, — вони одночасно злітають, кружляють, відтак усі до одного сідають. Таке враження, наче їх хтось пасе. Мов отару.

— Раніше ти й не чув про таке? — мова орачів звучала в устах Коріеля так само природно, як і в Диводанових.

— Здивовані всі, не лише я.

Хлопці помітили Віланду й обоє разом повернули голови в її бік. Наче відбиття у дзеркалі, тільки в одного — чорне волосся й темні очі, а у другого — волосся майже біле, а очі — прозоро-безбарвні.

— Перелітні птахи перетнули межу, — сповістив Коріель авіларською. — Пророчі легенди збуваються до найменших дрібниць.

Почувши незрозумілу мову, Диводан без жодного зайвого жесту відійшов убік.

Дівчина незадоволено спитала брата:

— Ти навмисно зробив його схожим на себе?

Коріель відповів байдуже:

— Це зробила Огнеслава.

— А спланував усе ти.

Він замислився на кілька хвилин, потому мовив:

— Раніше цей хлопець був занадто схожий на Огнеславу. Мені це не подобалось.

— Тепер подобається?

— Так. А тебе дратує його розважливість?

— Ні. Мені бракує його життєрадісності та життєлюбства. Особливо тепер.

— Зморилась?

Віланда лише усміхнулась, а Коріель ніби між іншим додав:

— Робити курган ще вищим немає сенсу. Всі й так дивуються. А найбільше з того, що поховано їх за степовим звичаєм.

— Ми тут у степу, — відрубала вона й одразу полагіднішала: — Ти мене також іноді дивуєш.

— Чим?

— Невже спалив би Огнеславу?

— Не знаю. Якраз вирішував, що з нею робити, коли Вельф налетів.

— Вона розповідала, як гралася з тобою маленьким. Коли ще мама була живою…

— Я пам'ятаю. Тоді з нею було весело.

Віланда помовчала.

— А Вельф? — знову почала розпитування. — Ти навіть не намагався його зупинити?

— Навіщо? Він був щасливий. Уперше в житті бачив його таким.

— Може, просто злякався, що він виявиться сильнішим за тебе? — Віланда розпатлала своє розпущене волосся, їй не подобалося, що Коріель стоїть непорушно, наче бовван якийсь.

— На той час? Ні за що! Вельф не мав права чаклувати, бо збирався до Тровіка.

— Чому не мав права?

— Тровік наклав заборону на тих, хто йтиме до нього.

— Ти хочеш сказати, що Тровік — ворог магів? Не вірю! Він допомагав нам. Хоча сам ніколи не з'являвся на очі…

— Тобі краще знати. Але звіддавна достеменно відомо, що він — ворог нічних духів.

— Ти їх також не любиш? Чи боїшся?

— Не бояться їх лише дурні й невігласи. Таких у степу вистачає.

Вона уважно оглянула свій шкіряний одяг.

— Гаразд. Щодо кургану — твоя правда, він уже досить високий. А що робити далі?

— Виконувати останнє пророцтво.

— Хіба вони не всі справдились?

— Добре ж тебе навчила Огнася!

— Кажи прямо.

— Хтось із нас має заснувати нову династію правителів цього краю.

— Гайнелія вважають найсильнішим ватажком. Його дядько колись проголосив себе царем, тому сміливо можна говорити про створення династії. Отже, сильна влада є, принаймні у степовиків.

— Ці варвари уявлення не мають, що таке сильна влада. Вважають: якщо він обвішався золотом і скаче попереду війська, то вже й цар.

— Хіба ж ні?

— Міцна влада передається у спадок. І тільки так. Піддані й думки