Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Подумав підписатися псевдонімом, який знали в Держбезпеці, але вирішив, що це нерозумно — я й так удався до авантюри, — і підписався: «Один авантюрист».

Відчув, що на очі набігли сльози — сам не знаю, як вирвались останні два слова, наче крик болю. Згорнув папірець і взяв у руку. При небезпеці — можна легко проковтнути, щоб не мати речових доказів.

Побрів вулицею. Це був пожвавлений квартал, і навряд чи хтось зверне увагу на якогось громадянина, що розгулює з сигаретою в зубах. До рогу наближався моряк з галунами помічника капітана болгарського торговельного флоту. Трохи віддалік ішли моряки, яких я зустрів. Певно, боялися якоїсь вихватки і супроводжували його. Я підійшов до нього і сказав:

— Ходімо поруч і слухайте уважно. Спішно передайте в Державну безпеку текст, який я вам даю. Якщо у вас не має можливості передати його шифром, перешліть з іншим нашим кораблем. Візьміть аркушик. Якщо виникне небезпека перевірки чи арешту, проковтніть його.

Руки наші зустрілись, і він обережно запитав:

— Що сказати? Від кого це?

— Від одного болгарина на чужині.

Хотілося мені пожартувати, а відчув спазм у горлі.

— Там усе написано.

— Вибачте, але якщо це провокація?

— Не хвилюйтесь. Якщо ви сумніваєтесь, проковтніть аркушик, і у вас не лишиться ніяких доказів, а ви знаєте, що без доказів провокація неможлива. Та коли проковтнете аркушик, завтра ввечері знову приходьте на це місце. Йдіть!

Він стояв. Мабуть, уловив моє хвилювання й подав руку.

— Дякую тобі… болгарине!

— Я запам'ятав твоє чоло і брови, друже; як побачимось — з мене чарка.

— Якщо ти завжди такий, як зараз, чарка з мене.

Я швидко пішов, не міг більше залишатися з ним. Той, хто жив на чужині, та ще й усього за двісті кілометрів від болгарського кордону, дуже добре знає, що то зустріти болгарина. Зустріти його, коли чужі вважають тебе слухняним і вірним, а свої перестали визнавати тебе своїм.

Я майже біг і думав: «Усупереч твердженням педагогів, я залишуся таким же. Залишусь таким же! Наско Авантюрист, Наско Розвідник ніколи не був і не буде іншим. Ні-ко-ли! Як отой солдат з картини «В штики», завжди захищатиме вітчизну грудьми!»

Пішов до кімнати Дейвіс. Зачинено. Обійшов парк. Запитав охоронця. Як завжди, він був німий — не знаю, не бачив. Запитав сержанта на прохідній. Сказав, що пані поїхала своєю машиною.

Я дочекався її в альтанці. Пішли до неї. Вона ще не роздяглася, а я вже пригорнув її.

— Був у порту. Бачив болгарський корабель. Бачив і моряків, запитав, звідки вони, і мене потягнуло до Болгарії.

— Ностальгія, любий, — вона поцілувала мене. — І в мене, коли бачу наш прапор, інколи сльози скипають. Дай мені роздягнутись і почекай, будь ласка, поки я прийму душ.

Важко мені було визначити, хто ввійшов у цю спальню — Огнян чи Наско. Як говорив наш земляк Райко Моряк, хотілося мені пригорнутися до когось, відчути груди грудьми. Щоб уста доторкнулися мого чола чи щоки, щоб принаймні рука попестила волосся і щоб ця рука, якщо вже не материнська, була дружньою.

Але тут не було ні матері, ні друга, і тому мені було досить жіночої руки. У цьому місті в мене не було нікого, нікого, крім Дейвіс!

Хто зустрічався з іноземцями, той знає, що болгарину, хоч які він мав би артистичні здібності, особливо болгаринові, чиї батьки селяни, дуже важко прикидатись. Усвідомлення цієї риси завжди лякало мене, але водночас і допомагало. Тримало мене напоготові. Коли знаєш, у чому твоя слабина, намагаєшся не виявляти її.

Я відчував не страх од ходіння по лезу бритви, а пристрасть до цього. Кулі Кларка вже боявся не так, як спочатку. Був певен, що моряк таки дістанеться до Болгарії або по радіо передасть те, що я йому сказав.

Але боявся іншого — свої можуть не зважити на моє повідомлення й далі сумніватимуться, чи не запродався я ворогам.

Невимовну муку ізольованості й самоти я топив у пестощах Дейвіс — американки, в якій, завдяки її тривалому життю в Болгарії, було щось наше. Відчуваючи вдячність до неї, намагався триматись як справжній балканський Ромео.

День був теплий, тихий. Я сидів на лаві й дивився, як плоди згинають віти смокви. Тільки-но докурив сигарету, як підійшла Дейвіс.

— Ще до обіду не дійшло, а в кімнаті страшенна задуха, — пожалілась вона. — Тут літу немає кінця.

— Може, на пляжі прохолодніше?

Вона кинула погляд на вікна другого поверху. Нікого не побачивши, проказала стиха:

— То чого ж чекати? Давай утечемо, тут все одно робити нічого.

— Не знаю, чи… — завагався я.

— Ти зайнятий?

— Ні, але чи не знадоблюся кому?

— Кому ти можеш знадобитися?

— Хіба я знаю!

— Ти змушуєш мене подумати, що просто не хочеш іти зі мною.

Я підвівся.

— Ніколи не смій так думати. Ходімо візьмемо купальники.

— О, це вже інша річ.

На пляжах вона завжди намагалася бути далі від людської юрми й знаходила затишні куточки, в яких ми чудово почували себе.

Я запропонував їй скупатись неподалік од вілли, хоча це місце не сподобалося нам — саме каміння, ані піщинки.

Я наполіг залишитися тут, бо з четвертої години в