Читати книгу - "Співучасть у злочині"

заходів кримінальної відповідальності, правильної кваліфікації його діянь і справедливого, відповідного закону застосування кримінально-правових засобів впливу.

Реалізація кримінальної відповідальності співучасників злочину не створює додаткових підстав для такої відповідальності, але вирішення цієї проблеми залежить від точок зору на конструкцію співучасті, що сформовані в теорії кримінального права. Перша полягає у визнанні акцесорного (несамостійного) характеру співучасті, інша розглядає співучасть як самостійну форму злочинної діяльності. На наш погляд, зазначені теорії співучасті не дозволяють обґрунтувати відповідальність співучасників, що не виконують об’єктивної сторони складу злочину. У цьому зв’язку уявляється необхідним розробити й обґрунтувати системну теорію співучасті, основні положення якої полягають у такому. Співучасть є системою, що має інтегративні властивості. Це означає, що дії окремого співучасника (навіть виконавця) не можуть заподіяти злочинний наслідок. Злочинний результат заподіює об’єднання співучасників (система співучасті), тому він є загальним для всіх співучасників. Відповідальності за нього підлягають усі співучасники незалежно від тієї ролі, яку кожнен виконував при вчиненні злочину. Отже, і склад злочину за співучасті має бути загальним для всіх співучасників. Адже співучасники і фактично, і юридично вчиняють один злочин.

У свою чергу, загальний склад злочину за співучасті аж ніяк не виключає можливості визначати відповідальність співучасників залежно від характеру і ступеня фактичної участі кожного з них у вчиненні злочину.

Із цим можна погодитися, оскільки не можна поділити на окремі самостійні частини за кількістю співучасників злочинний наслідок, що виникає за співучасті у злочині, тому що злочинний результат, заподіяний системою співучасті, є загальним і неподільним.

Елементами складу злочину є: 1) об’єкт злочину; 2) об’єктивна сторона злочину; 3) суб’єкт злочину; 4) суб’єктивна сторона злочину.

У будь-якому складі злочину повинні бути установлені всі зазначені елементи. Відсутність будь-якого з них означає відсутність складу злочину в цілому. У свою чергу, відсутність складу злочину означає відсутність підстави кримінальної відповідальності. Будь-який склад злочину, передбачений статтею Особливої частини КК, є конкретним. Сукупність елементів конкретного злочину, вчиненого співучасниками, являє собою загальний склад злочину за співучасті. Тим самим ми визнаємо, що співучасть створює особливі підстави кримінальної відповідальності співучасників.

Загальновизнаним у радянській юридичній літературі було положення про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини, охоронювані законом. Більшість авторів при визначенні об’єкта злочину використовують категорію інтересу. При цьому одні автори (Б. С. Никифоров, Я. М. Брайнін, Є. О. Фролов, Ю. І. Ляпунов) вважають, що інтерес входить до структури суспільних відносин, інші (М. Й. Коржанський, Є. К. Каіржанов) ототожнюють інтереси і суспільні відносини. А. В. Наумов вважає, що «теорія об’єкта злочину як суспільних відносин, охоронюваних карним законом, не може бути визнана загальною універсальною теорією», і доходить висновку, що «об’єктом злочину слід визнати ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом»[231].

Уявляється, що не можна ототожнювати інтереси і суспільні відносини, оскільки вони співвідносяться як частина і ціле, як не можна підмінювати ціле його частиною, необґрунтовано звужуючи тим самим поняття «суспільні відносини».

Свого часу А. А. Піонтковський зараховував до об’єкта злочину суспільні відносини і правові норми. Він, зокрема писав, що об’єктом будь-якого злочину одночасно є й відповідні суспільні відносини, і відповідні правові норми соціалістичної держави, що регулюють ці відносини…[232]. Однак норма саме й існує для захисту суспільних відносин, тому не може вважатися об’єктом злочину. Норма є своєрідним «індикатором», що сигналізує про посягання на суспільні відносини.

О. Костенко, А. Ландіна-Виговська вважають, що об’єктом злочину є охоронюваний ЗКВ порядок відносин між людьми, що виникають у суспільстві з приводу матеріальних і нематеріальних предметів[233].

Найкращою із розглянутих вище виглядає позиція, відповідно до якої об’єктом злочину є охоронювані ЗКВ суспільні відносини. На будь-якому етапі розвитку суспільства існує коло певних інтересів, що являють собою підвищену соціальну значущість. У цьому зв’язку в державі і суспільстві виникає система відносин, пов’язаних із забезпеченням їхньої охорони. Для захисту цих інтересів використовується сукупність всіляких засобів і методів, серед яких провідними є правові. Одними з правових засобів виконання зазначеного завдання є кримінально-правові, що покликані забезпечувати недоторканність найзначущих суспільних відносин, посягання на які заподіює найбільшу шкоду інтересам особи, суспільства і держави. Відповідно до ст. 1 КК до них належить права і свободи людини і громадянина, відносини власності, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства.

Таким чином, об’єкт злочину — охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини, що являють собою підвищену значущість для особи, суспільства і держави, яким у результаті вчинення злочину заподіюється істотна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди.

У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об’єкта злочину, «вертикальна» класифікація об’єктів включає три рівні: загальний об’єкт, родовий (іноді його називають груповим) та безпосередній.

Загальним об’єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, (права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства тощо). Але практично вся сукупність суспільних відносин не може бути об’єктом як елементом складу злочину. По суті, це об’єкт кримінально-правової охорони, який не слід ототожнювати з поняттям об’єкта злочину. Отже, для включення так званого загального об’єкта до «вертикальної» класифікації об’єктів злочинів немає підстав. Ця класифікація, на нашу думку, включає лише два види об’єктів — родовий та безпосередній.

Родовий об’єкт злочину — сукупність декількох однорідних груп суспільних відносин, об’єднаних за загальною ознакою. Як правило, родовий об’єкт злочину лежить в основі розподілу Кримінального кодексу на розділи, в яких передбачаються однорідні злочинні діяння, що посягають на близькі за змістом суспільні відносини.