Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

одне з них чомусь таки ятрило серце, хоча й мозок розумів усю глибину власного божевілля.

Врешті решт, Богдан не витримав і втрутився в занадто тягучий плин слів землянина й сорорійця.

— Послухайте, шановний, — мовив, — а чи не можна мені трохи прогулятися? Нагору.

— Навіщо? — знизав плечима Меру. — Все одне мавпи не пустять тебе побавитись кноплом.

„Кноплом”, як вже знав Богдан, називалася ота двометрова трава, через яку вони пройшли стежиною, протоптаною Нксою-Аристасом, від апарату до кедробабу.

— Та на біса мені якісь там забавки потрібні!?! — щиро здивувався Кременчук.

— А що — ні?!? — здивування Меру було не менш щирим.

Вони якусь мить з подивом дивились одне на одного. І з боку Богдана це був перший прояв емоцій від того часу, як їх привели до цієї невеличкої камери. Апатія цілком оволоділа капітаном і навіть здавалася фізично болісною опісля тієї ейфорії, яку він відчував зовсім нещодавно. І хто знає, чи спромігся би він вийти з цього стану, якби не необхідність перекладати розмову, що зав‘язалась поміж Норильцєвим та Меру. Без цього той уявлявся б останньому дивакуватим глухонімим іноземцем. А чи потрібно це було в їхньому становищі — велике запитання. Хоча з іншого боку — яке таке становище? Тобто, остаточно заплутавшись в існуючих проблемах, Богдан знехотя взявся за допомогу в налагодженні контакту між двома — нехай і існуючих лише в його мозку! — цивілізаціями.

Меру, до речі, зовсім не помітив тимчасової „німоти” свого візаві, бо спочатку заплутано й тривалий час молився за надання безсмертя й любові, тобто — безсмертної любові, усім живим істотам Сорори. Навіть тим, хто затято відмовляється від цього, блукаючи в хащах забобон та заростях кноплу й порушує тим самим усталений ряд речей. При цьому він зітхав і кидав швидкі косі погляди на землян. Земляни — певною мірою, один з них, молодший і емоційніший — відповідав йому тим же.

Потім Меру відвернувся від стіни-екрану, до якого й спрямовував свої молитви, і запитав про щось Норильцєва. Той безпорадно глипнув на Кременчука і Богдан лінькувато налаштувався на їхню розмову, не заглиблюючись, втім, до її сенсу. Бо того самого сенсу там взагалі не було. Було якесь прощупування. То те, мовляв, то інше. Як погода? Як настрій? Що було? Чим серце заспокоїться? Тьху, ти!

Насторожений Ігор совався на місці, скоса зиркав на Кременчука й прямих відповідей уникав. А того цікавило інше: Сонька їх вже шукає чи ні? Адже, як, не знаючи броду, в кнопл сунеться, то і її пов‘яжуть. І останнє було саме тим, що роздвоювало свідомість капітана та боляче муляло його серце.

— Мені з напарником, — серйозно мовив Богдан, відриваючи, врешті решт, спину від дерев‘яної стінки, — мені з напарником ваш кнопл десять тисяч років потрібний не був і ще стільки ж потрібний не буде. Мені свіже повітря зараз потрібне. Зрозуміло?

— Десять тисяч років? — куточками губ посміхнувся Меру. — Тобто, ви народились в часи ВОВ — Великої Оновлювальної Війни?

— Ага, саме тоді.

- І вижили під час ВНБ — Великого Небесного Бомбардування?

— Ага, в бомбосховищі відсидівся.

- І в якому ж тоді році ви пройшли ОПЛ — Обезсмертювальний Прояв Любові?

Богдан трохи знітився і Меру, користуючись цим, миттєво перехопив ініціативу в розмові:

— Першими опісля Великого Небесного Бомбардування ОПЛ пройшли Мавпи. Бо саме вони мали покласти початок наступному витку нашого нескінченного Колообігу. Адже саме під час їхнього панування і саме під час їхньої війни могутність Мавп дозволили їм знищити Соро — природний супутник Сорори, на якому знаходились наші наукові бази, бази Людей…

— Тобто?! — ахнув Норильцєв.

А Кременчук згадав астероїдне кільце, крізь яке проскочили вони і не проскочили їхні переслідувачі під час наближення до цієї планети. Згадавши, він зрозумів. А зрозумівши, став орієнтуватися набагато швидше.

— Тобто, — зиркнув він на Зоребора, — розколошматили вони супутник і ще слава Богу, що планета цілою залишилась. Так? — це вже до Меру. І додав, примруживши очі: — А бази, значить, у нас лише наукові були?

— Так, — спокійно підтвердив той. — Наукові. І ви це знаєте не гірше за мене. Розпочинався новий Цикл, Цикл Людини. Але дух Аристаса зійшов на Сорору й встановив терміни та черговість Проявів. Сто двадцять п‘ять років Люди є проявленими Ієрархами і допомагають стати Безсмертними через Любов свою Охоронцям своїм — Мавпам. А потім вони міняються місцями. Безлиці ж мають спостерігати та сприяти цьому процесу. В час же, коли Аристас знову зійде на Сорору, Безсмертними водночас стануть усі без винятку. Навіть ті, що померли в Любові до Аристаса під час не свого Прояву. Тоді вони воскреснуть і доторкнуться до Нього. І ось це сталося! Сталося!.. Сталося…

Меру щось забурмотів, закочуючи очі під лоба, і Кременчук суворо подивився на нього, перед тим не менш суворо зиркнувши на Зоребора-Норильцєва. Той здригнувся і обома руками заторсав сорорійця за плечі. Меру затрусив головою і за мить обличчя його набуло осмисленого вигляду.

— Лише той, хто не всотав у себе Любові Аристаса, — тепер вже очі оголеної людини суворо дивилися на камуфляжного Кременчука, — той, хто не увірував у власне Безсмертя, або намагається скористатися ним позачергово, саме той руйнує освячений стан речей і кидає Сорору до дикунських часів її бездумного нищення. — Він раптом замовк на невловиму мить, а потому продовжив: — Невже ж ви не розумієте, що тваринний потяг до кноплу без віри в Любов остаточно загубить ваші душі і Меч Безсмертя махне лезом повз вашого обличчя, зникаючи у нездійсненому?

Кременчук розпочав закипати, певним чином вже розібравшись у ситуації:

— Шановний, я вже тобі роз‘яснив, що кнопл ваш мені до…

— Нам на вулицю треба, — зненацька пискнув і Норильцєв, — аби під чистим небом помолитися Великому Аристасу, та святиться ім‘я його!..

Ач, ти!.. Ні, є щось в цьому хлопцеві, є! Молодець!

Меру, втім, цього не відчув.

— Помолися на Вікно Світу, — знизав він плечима і кивнув на екран, якому сам нещодавно вклонявся, — як це