Читати книгу - "Емісар"

Я відчував, як ступають мої ноги, які, на відміну від голови, самі знали просту річ — необхідно бути зараз якомога далі звідси. А дзвін у вухах посилювався і марно я намагався зловити той момент, коли з’явиться і наростатиме виття поліцейських сирен. У них це швидко. Тому не одразу помітив, що поруч зі мною хтось є. Більше того — мене підтримували під руку і кудись вели! Ледь вірилося, що це не міцні й молоді хлопці, а… Це був звичайний американець — літній, але ще жвавий чоловік, сивий, охайно виголений. Чомусь саме ця деталь кинулася мені в очі. Він переживав за мене. Питав, чи зі мною нічого не сталось, і закликав до обережності в рухах.

— О’кей, о’кей… — тільки й встиг промимрити я, не почувши власного голосу, як ми вже сідали до його машини.

Вулиця, на якій вона зупинилась, ішла під кутом уздовж задньої частини неширокого скверу, тому й побачив цей дід, як упав я після вибуху, що стався на набережній. Усе відбувалося швидко, набагато швидше, аніж поверталося сприйняття. Ми завернули ще кілька разів і опинилися у зоні пожвавленого руху. Назустріч прогнало кілька поліцейських машин з увімкнутими сиренами. Він торкнув мене за руки-ноги, питаючи, чи усе гаразд, а потім потяг з моєї руки вимащену бежеву куртку, я таки впав, коли вибухнуло. Мої протести ні до чого не привели й одразу ж я отримав у руки легеньку червону сорочку. Та сказати, що мені не холодно, я не встиг. На голову мені вмостився такий самий червоний блайзер, а дід справно витяг з відібраної у мене куртки і вимкнув телефон. Лише тепер я зрозумів. Це не був просто американець, якому мене стало просто шкода.

Машина, до якої ми пересіли, неквапно вирулила на середину вулиці і ми рушили подалі звідси.

— Мені треба зателефонувати, — сказав я англійською. — Це дуже терміново.

— Куди? — запитав старий.

— Пробачте, це моє особисте, — такі фрази давалися ще насилу. — Віддайте, будь ласка, мій телефон. Мені потрібно вже.

— Я розумію, — похитав головою він, а наступну фразу вже вимовляв російською. — Туди дзвонити украй небезпечно, тим паче, їй це вже не допоможе. Вам залишається лише змиритись.

— Як… — мої губи ледве розтулилися. — Ви хочете сказати… Звідки ви знаєте про Інгу?

— Давайте поговоримо про все потім, коли небезпека буде позаду, — сказав він, не повертаючи голови.

— Ви збожеволіли… — до мене почала повертатися активність. — Зараз же віддайте мені телефон! Я хочу переконатися!

— Ваш телефон у смітнику, — спокійно відповів старий.

— То дайте свій! Або випустіть мене! — я схопився за ручку дверцят.

Машина вже неслася по хай-вею і зателефонувати я не мав жодної нагоди, навіть якби вискочив на ходу.

— Ви не врятуєте її, навіть якщо негайно зателефонуєте. Я розумію, ви хочете сказати їй, щоб негайно забиралася з квартири. Пізно. Зараз поруч із нею люди, можливості яких дозволяють встановити приблизне місце нашого перебування, а, отже, вони знатимуть, у якому напрямку ми рухаємося. Це якщо б увімкнути ваш телефон. А вона скаже вам те, що її примусять сказати. Наприклад, що з нею усе гаразд і вона вас чекає. А далі і ви також потрапите до їхніх рук.

— Звідки ви це знаєте? — у мене в голові нарешті розвиднілося. — Це ваші люди? Вони її тримають? Інакше звідки така упевненість? Хто ви такий?

— Це не мої люди, — спокійно заперечив старий. — І доказом цього для вас мусить бути те, що врятувати я намагався вас обох. Вам належало ретельно виконувати накази, а не вдаватися до самодіяльності. Отже, у тому, що сталося з Інгою, винні тільки ви самі. Вам же сказали приїхати обом! Хіба ні? Вас же обох інструктували ретельно, до дрібниць виконувати, що кажуть. Хіба Пітер не вів з вами такої розмови?

— Пітер? — не зрозумів я. — Ви маєте на увазі… Марка?

— Яка різниця як його назвати? — жорстко промовив старий. — Я маю на увазі того, хто щойно загинув. З ким ви жили останнім часом. Бачите, помиляються і гинуть навіть такі професіонали, як… нехай уже буде Марк, аби вас не заплутувати. Що вже казати про тих, хто не здатний просто механічно виконати те, що наказано. Зараз ми їхали би цією машиною утрьох. А можливо, і з Марком було б інакше. Гадаю, побачивши тебе самого, він почав міняти план дій, тільки було вже пізно.

Я мовчав, уражений, а потім таки видушив із себе:

— Невже ви — це Віллі?

— Можу бути й Віллі, якщо тобі так подобається. Хоча тут я Стенлі. Стенлі Джексон.

— Але ви той, кого шукав Марк?

— Марк шукав багато кого. Мене у тому числі. А кого ви маєте на увазі, я не розумію.

У голові знову почалася плутанина.

— Що буде з Інгою? — у горлі остаточно пересохло саме тепер, коли я запитав про це.

— Поки нічого поганого, — відповів той, кого тепер належало кликати Стенлі. — Поки у них є надія виловити на неї тебе, нічого з нею не трапиться. Навпаки, берегтимуть.

— А потім?

— А про потім ще буде час поговорити. І подумати.

— Я не можу її покинути, — воно вимовилося саме тихо, але впевнено. — Ви чуєте? А якщо… А чому ви не думаєте, що їй намагатимуться розв’язати язика… — я насилу підшукав цей вираз. — Усілякими негуманними методами?

Сказати це якось інакше було важко. Навіть подумати. Усе в грудях починало стискатися і холонути. І знову поверталася думка, що я зараз бездію, у той час як один лише дзвінок, можливо…

— По-перше, негуманні методи псують людину, а ви їм ще потрібні, — заспокоїв Стенлі. — І ти, і вона. А по-друге, згадай, що з вами був Марк — професіонал з великої літери. І їм це відомо. Отже, він не міг влаштувати справу так, щоб кожен з вас володів інформацією, яку варто витягати, як ти кажеш, негуманними методами. І ще одне запам’ятай, найголовніше. Щойно ті,