Читати книгу - "Зоряний єгер"

був на Каніні ненець Апіца…

Ще хвилин двадцять Микола, в якому прокинулася балакучість, розповідав про своїх предків і раптом без будь-якої видимої причини заявив:

— Дарма сюди приїхали. Кепське місце. Болото. Гнус. Холодно.

— Чим же кепське? — розсудливо заперечив Роман. — Від гнусу мазь є. Костюми у нас теплі. Намет. Дров багато. В озері риба.

— Хо! Хіба сяторей — риба? У струмку є риба, щоправда. Харіус, але його ва-а-ажко впіймати. Дуже обережна риба.

Я зрадів:

— Ну ось, навіть харіус водиться! Ми тут чудово відпочинемо.

Апіцин замовк, видно, змирившись із тим, що місце нам все одно подобається. Відтак з явною неохотою поступився.

— Відпочивайте. Лише відходити від Хар’юзового струмка не треба.

— Чому це — не треба? — почав заводитися я. Що це за діла: прийшов, юшку огудив, а ось тепер з місця зігнати намагається. — Захочемо, на інший струмок підемо.

— Не треба відходити далеко, — стояв на своєму Апіцин.

— Але чому?!

— Сиртя тут живуть… — неохоче пробурмотів він.

— Сиртя? — перепитав Роман. Він, як і я, чув це слово вперше. — А це ще що таке?

— Маленькі люди такі. Шамани. Сильні шамани. Видутана[22].

— Казки, — фиркнув лікар.

— Як — казки? Сиртя раніше багато було в тундрі. Зараз зовсім мало. Проте є. Ненці до них іноді ходять, коли хворіють. Або коли про завтра запитати треба.

— Значить, сиртя людям допомагають? — зачепився дійшлий Роман.

— Допомагають, допомагають…

— То чому ж місце, де живуть ці сиртя, кепське?

Ненець зніяковів:

— Кажуть так… Олень туди не ходить, ягель не росте навколо сиртя-мя[23]. Якщо людина без діла прийде, померти може. Подалі від сиртя треба ходити.

Чогось не договорював Апіцин.

— Ну а сам ти навіщо в ці «кепські» місця прийшов? Просто так, чи що?

— Навіщо — просто так. Хехе прийшов провідати, — повідомив Апіцин і почав набивати люльку.

Що означає «хехе», я й гадки не мав. І тому спочатку було подумав, що оленяр просто морочить нам голови. Але Апіцин промовив «хехе» як щось само собою зрозуміле, і невігласом здатися мені не хотілося.

— І далеко ще йти? — вирішив задати я навідне питання. — Онде вже море. Чи заблукав?

— Як заблукав? Ненець у тундрі не заблукає. Прийшов уже.

Я мимоволі обвів поглядом узбережжя, але так і не вгадав, кого чи що мав на увазі Апіцин під словом «хехе». Цікавість моя зросла ще більше.

— І коли ж ти будеш хехе провідувати?

— Зараз і буду. Докурю і провідаю.

— А нам можна?

— Ходімо, — дозволив Апіцин. — Ліхтарик є? Візьми.

Ми відійшли від багаття по берегу метрів на сто п’ятдесят, не більше, коли ненець підняв руку — тут!

Роман увімкнув ліхтарик. Микола Апіцин з якимсь дивним, чи то відчуженим, чи то дуже-дуже шанобливим виглядом дивився на великий, майже в людський зріст, валун. Поверхня каменя, темна від нічної вогкості, тьмяно полискувала в світлі ліхтарика, але ні знаків, ні малюнків на ньому не було помітно. Роман опустив промінь нижче — й ми обидва мало не ахнули.

Під валуном навалом лежали рогаті оленячі черепи. Їх тут були десятки — бліді від часу, майже розсипані, й відносно свіжі. На деяких висіли строкаті клаптики, підв’язані до відростків рогів. Тут-таки стояв іржавий чавунець — вочевидь, для дрібних підношень, валялися скалки скла.

Не звертаючи на нас жодної уваги, Микола сім разів обійшов навколо каменя, вкляк на коліна, висипав жменю чогось — як мені здалося, тютюну — в чавунець. Відтак дістав плоску фляжку коньяку, викрутив пробку і вилив вміст на камінь. Після чого обернувся до нас:

— Все, йдіть назад. З хехе розмовляти буду.

Вражені побаченим, ми мов уві сні повернулися до дотліваючого вогнища, налили ще чаю. Апіцин не повертався. Стало холоднувато, і ми залізли в намет.

Встали ми рано, зі світанком. Апіцина ніде не було видно. Ймовірно, «відвідавши» свого хехе, ненець відразу рушив у зворотний шлях.

Після короткого сніданку ми подалися на риболовлю: лікар на озеро, а я — знову на річку. Слова ненця про те, що її звуть Хар’юзовий струмок, зачепили моє рибальське самолюбство.

Я вирушив угору за течією до першого перекату, під яким блакитніло крихітне озерце, — на півночі їх називають «улово». Відстебнувши від волосіні вчорашню блешню й поставивши одинарний гачок, наживив ґедзя. Закинув. Нічого. Ще раз. І знову марно. І знову. Як я не смикав волосінь, як не «грав» насадкою, харіус на мої хитрощі не піддавався.

Довго зносити подібне знущання я не міг. «Це ж треба, — думав, — не впіймати жодної рибини на струмку, який називають Хар’юзовим!» І промучившись ще трохи, я зібрався до Романа на озеро. Змотав спінінг. Обернувся. І — остовпів.

Неподалік від мене стояла дівчинка років дванадцяти в ненецькому одязі й дивилася в мій бік. Ані дорослих, ані оленів поряд з нею не було.

— Ти сама? — сторопіло запитав я перше, що спало на думку.

Не утрудняючи себе відповіддю, дівчинка неголосно промовила:

— Поклич лікаря.